Тетіс увійшов до вокзалу й попрямував до старої квиткової каси, аби купити квиток. Однак кілька годин треба було почекати. У залі очікування люди з древніми й змученими обличчями, замордованими звичним життям бідноти, вмирали від спеки. А от молодь, навпаки, пашіла заповзятою, але простосердною красою, готовою до розваг та цікавинок. Геть у всіх були старезні обличчя, декотрі мали «певну суворість ˂ вилиць», а дехто — попівську опецькуватість тощо. Всі чекали на свій потяг. Сонце наче й не думало сідати за обрій. На годиннику вже була безмаль п’ята, але здавалося, що досі полудень. Коли Тетіс зійшов на потяг — разом з усім тим людом, зодягненим як блазні (молодь, більші франти, одягли на голови ще й копійчані картузи), — потяг, роблячи довгі гудки й зупинки, потягнувся окраїнами та сільською місцевістю між вапняковими селищами, мурами, вкритими зеленню й смердючими бараками, — й ось знову визирнуло сонце, яке було кілька годин тому. Та сама суха блакить, обтяжена останньою й найбільш вибуховою формою життя. Праворуч протягом безкінечного дня проминали безлюдні села, а ліворуч — гори, приховані каменями. Містечка були вбогими й траплялися нечасто, скупчуючись навколо якоїсь церкви чи панського маєтку. Серед нових будівель тільки й були, що жалюгідні малоквартирки або маленькі білі квадрати. Мало-помалу, сповіщаючи про своє наближення безладдям облуплених високих мурів, відкритими каналізаційними люками, халупами, нещодавно зведеними заводами, які, втім, уже ніхто не використовує, — без даху — покрученими та ххх залізними скелетами, залитими усе більш палючим та сліпучим світлом, — руїнами середньовічних поселень поміж висоток без жодної краплини зелені, безбарвні та вкриті плямами, ніби від тропічної вологості, що пожирає все підряд, — видніється безмежне місто. Удалині майоріло море. Повітря було затхлим від невловимого смороду: через гівно, газ, клоаки, а також через здобрені земельні ділянки городів, насадження лимонів, сірку та щось давно втрачене, задушливе, ххх, щось, що було не чим іншим, як пилом злиднів.