c[147], наче маленький кулачок. Карло знову ніби зачарувало це видовище. Але цього разу він би ніяк не насмілився гратися у непокірного. П’єтро був не такий привабливий, як Джанні, з погляду, так би мовити, соціального. У нього було бліде, майже зеленувате обличчя, може, він занадто багато працював наприкінці цієї літньої днини. Низьке чоло й взагалі трохи неправильні риси обличчя. В очах була ворожість, здавалося, що навіть його рот неспроможний на усмішку. Волосся густе, чорне, брудне, нечесане, давно нестрижене. Та Карло знав, що причиною такого невдоволеного, єхиднуватого вигляду була хіть. Так у цьому блідому та трішки нещасному юнакові проявлялося бажання кінчити. Усе те незначне насилля, яке чинили з Карло, принаймні досі, попередні хлопці, було нічим у порівнянні з оцим мовчазним бажанням. Карло був певен, що П’єтро навіть рукою не ворухне, щоб примусити його робити те, чого хоче. Однак Карло відчував, що його сила саме й є у тій непорушності, нетерпінні, сповненому ненависті за те, що змусили його отак оголятися та ще й змушують чекати. Карло, відчуваючи, що така сама жага того члена, як кілька хвилин тому, коли тут був Джанні, душить його — достоту так само, — Карло не змусив себе просити й зразу нахилився до П’єтрових геніталій, беручи в рот голівку члена, вкриту щільною шкірою, від якої оголеним був лише краєчок, рожевий, синюшнюватий, ніби зроблений з якоїсь іншої речовини, ніжної, мов шовк і вже зволоженої масною спермою, яка вже виділилась із маленького отвору над натягнутою вуздечкою. Карло тільки-но встиг відчути губами та ротом такі переповнені ххх форми й відчути, окрім майже ароматного запаху сперми, запах заліза та машинного мастила, яким просяк пеніс, як П’єтро кінчив Карлові в рот, як і Джанні кілька хвилин тому. П’єтро навіть не ворухнувся, навіть не зітхнув, не подарував Карло анінайменшого задоволення, якого той так сподівався. Карло, здивований та розчарований таким стрімким фіналом їхньої зустрічі, чекав, поки тривала еякуляція скінчиться, намагаючись, наразі це буде саме до слова, насолодитися нею до останньої краплі. Скінчивши, П’єтро зовсім не був таким люб’язним, як Джанні, витягуючи член із Карлового рота, він мало того не штурхнув. Тоді Карло, стоячи навколішки, після того, як його відштовхнули, перед П’єтро, який випростався перед ним, кинув з-під лоба на П’єтро незадоволений, благальний, але покірний погляд. Утім, П’єтро на нього не дивився: він зосереджено споглядав власний масний член, невдоволено скрививши своє білувате обличчя, на якому виднілися сліди бруду з майстерні. Поволі він витер його руками, лівою рукою притримуючи його рівно, а шорсткою долонею правої руки витираючи кільце голівки члена, яке виднілося з-під крайньої плоті, що вкривала її не до кінця. Між тим, член і не думав стухати. «Давай я», — мовив Карло. І П’єтро погодився віддатися у Карлові руки. Карло повільно витер його вже звичною своєю хустинкою. Він робив це довше, ніж зазвичай потрібно, час від часу цілуючи його. Як не дивно, П’єтро терпляче чекав. Член у нього був лиш трошки стухлим, порівняно з тим, яким був тоді, коли він тільки витягнув його зі штанів, але у Карлових руках, які витирали його, орган демонстрував, що збирається стати таким самим, як спочатку. Карло з-під лоба кинув на П’єтро ніби обожнюючий погляд, сором’язливо усміхаючись і для того, щоб крадькома глянути на нього. На обличчі П’єтро не було жодних емоцій: як і перше, він зосереджено й вороже дивився вниз. Отож, цілуючи пеніс П’єтро, наче щоб віддячити, він почав ще брати в рот, знову відчуваючи із цілковитим, мало не набожним самозабуттям ті важкі й крупні форми: вузликувату голівку, вкриту товстою шкірою, ніжний відкритий краєчок із напруженою вуздечкою, легкий аромат засохлої вчорашньої та сьогоднішньої, свіжої, сперми, змішаний із запахом змазки та заліза з майстерні. Потім почав рухати вниз-угору ротом, наче все лише починається. Карло повсякчас боявся, що П’єтро відштовхне його, прожене; але натомість хлопець грубо поклав йому долоню на потилицю, спершу одну, потім другу, склавши їх одна на одну й щосили притискаючи до себе голову Карло. Так він виявляв, що згоден почати все з початку, навіть не просто що згоден, а що вимагає цього. Ніби підкоряючись його волі, Карло сумлінно став до праці: він робив свою справу, але цього разу вже саме він робив усе нишком. Що сильніше його серце стискалося від щастя, немовби від туги, то більш старанно й неспинно Карло мав виконувати те, що вимагав від нього П’єтро.