Нахабка мовчки сховала кота в валізу.
— Ти не сумуй, — сказала я, коли вона одягала свою шкірянку.
Вона подивилася на мене відсутнім поглядом і неуважно відповіла:
— Так, звичайно…
Через тиждень у міській газеті з’явилася замітка: «Чи можуть кури літати?» Автор замітки, кандидат біологічних наук, писав, що днями багато жителів міста спостерігали дивовижне явище природи — курку, яка довго літала на великій висоті. Раніше вважали, писав кандидат, що крила курей погано пристосовані для польоту, але, мабуть, ми ще недостатньо вивчили таке, здавалося б, відоме створіння, як курку. Закінчувалася замітка так: «Немає сумніву, що наука з часом розкриє й цю загадку природи».
Я не сумнівалася, що ніякої загадки природи тут немає і в усьому винна Нахабка. Втім, я теж була винна. Я сама сказала Нахабці, що крила не повинні бути зайвим вантажем. Може, це й наштовхнуло її на думку про непотрібні курячі крила.
Я подзвонила інженеру, до якого приходила з Нахабкою.
— Знаєте, в цьому щось є, — сказав він, вислухавши мої плутані пояснення. — Ні, справді. Існує ж біоніка: техніка копіює природу. Чому не бути, так би мовити, зворотній галузі знання? Дівчинку можна вважати засновницею нової науки, що займається впровадженням технічних засобів у природу. Судіть самі, адже коней, наприклад, підковують… Так ви кажете, летючі барани? Не знаю, не знаю, але якщо взяти зайця або тушканчика… Я зараз прикину, зроблю начорно невеликий розрахуночок…
Наступного дня в газеті з’явилася нова замітка. На цей раз під рубрикою «Події». У замітці меланхолійно зазначалося, що лебеді, які вісім років благополучно проживали на ставках міського парку, раптом знялися в повітря і з величезною швидкістю зникли в невідомому напрямку.
Я перечитувала замітку, коли в коридорі пролунав дзвінок. Це була Нахабка. Ще жодного разу я не бачила її в такому чудовому настрої.
— Є геніальна ідея! — випалила вона з порога. Вона була страшенно задоволена собою, і її анітрохи не збентежив мій похмурий вигляд. — Зараз я вам все розповім…
— Щодо курки? — Поцікавилася я.
— Курка — це пусте! — махнула рукою Нахабка. — Подумаєш, курка…
Тоді я запитала про лебедів. Нахабка нетерпляче скривилася.
— Лебеді — це теж дурниця. Може, вони вирішили більшу частину часу проводити в повітрі… Ви ж самі так казали. Ми тільки подовжили їм крила. Підклеїли пір’я. Щоб крила не були зайвим вантажем. Знаєте, навіть у голубів можна подовжувати крила. Для швидкості. Але з рибами буде цікавіше.
— З рибами? — перепитала я, намагаючись виграти час.
— Авжеж! Адже їхні плавники теж як крила. Припустимо, дельфін: уявляєте, як він здорово буде літати! Або меч-риба … Вона й так вісімдесят кілометрів на годину розвиває. А якщо начепити їй крила … От скажіть — потрібні народному господарству летючі риби? …
Була мить: я відчула, що гублюся і просто не знаю, що заперечити. Нахабне дівчисько, яке стояло переді мною, раптом здалося мені самій фантастикою, живим втіленням фантастики. Втілення було нетерпляче, яке не бажає визнавати перепон, з подряпаним носом і гострими вогниками в очах. Треба було щось робити, і я послалася на еволюцію: крила і плавники — результат довгого відбору, що призвів до найдоцільніших форм.
— Подумаєш, еволюція! — не дослухавши, сказала Нахабка. — Так еволюція ж не скінчилася. Вона йде далі, тільки повільно. А чомнезараз? Адже все можна зробити швидше. Ну, підстьобнути цю еволюцію. Ви розумієте?
Я вже дуже чітко уявляла «підхльоснутий» світ, у якому летючі коти переслідували кажанів, крилаті собаки ганялися за крилатими зайцями, слони на підводних крилах обганяли крилатих дельфінів, а рибалки підвішували сіті до повітряних куль… У мене промайнула думка, що я випустила джина з пляшки. Я відчула — цілком серйозно! — відповідальність перед людством.
І тоді з’явилася рятівна ідея. Це була вдала ідея, а головне — дуже своєчасна. Ще трохи, і ніщо б уже не зупинило Нахабку.
— Подумаєш, крила, — сказала я, старанно підробляючись під її тон. — На крилах всякий полетить. Зрештою старомодно літати на крилах. Ось антигравітація — інша справа. Щоправда, дехто вважає, що це справа далекого майбутнього. Але чому? Чомнезараз?..
Зараз, коли я пишу ці рядки, Нахабка сидить біля вікна, з ногами забравшись у крісло. Вона читає «Фізику для всіх» Ландау й Китайгородського. Другий місяць вона читає тільки фізику. Ніяких пригод за цей час не було. Вона сидить, втупившись у книгу, гризе нігті й машинально намотує волосся на палець. Все тихо і спокійно.