…Телевізійні канали, в чеканні перших, попередніх результатів товклися на тому, що вже нікого не цікавило: як голосували основні претенденти на трон. Павло знову любувався граціозністю своєї ходи, довгим кашеміровим пальтом із лискучим шкіряним коміром, білим кашне. Благородством вкрапленої в чуба сивини. Ніби на мить вискочив з хати сніжного вечора. Красивою правою рукою, що м’яко вкидає з двох пальців бюлетень до урни. Видовженими нігтями, над якими вчора попрацювала манікюрниця Клава.
Оператори недружніх каналів навмисне брали його крупним планом, щоб виднілися зморшки на чолі, довкола носа та маленькі мішечки під очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусією. Переможемо – пролікуємось. Усмішка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.
Він подумав, що треба було вранці потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тільки усмішка вимушена, а все решта – образ переможця!
«Алігатор на дільниці – запряжений в колісницю слон у крамничці скляних келихів.
А Янаконда – ніби мармуровий пам’ятник собі самій. Хоч і облачилася у вишивані білі шати. Теж мені заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами із вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?
Це ж я навчив українців (і її!) носити вишивані сорочки та блузи. До мене ні вона, ні інша челядь і гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли міністри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Більшає українців серед малоросів. Більшає!
Коли буду вводити в армії нову форму, треба щоб якісь елементи були з національною вишивкою. Скажімо, комірці сорочки чи кітеля. А в Президентському полку треба ввести автентичні козацькі строї. Шаровари. Кунтуші. Смушева шапка. Хромові чоботи. Черес. Шабля при боці… Буде робота для вишивальниць, відродяться види народної творчості. І українські вояки впевнено будуть голосувати за патріотів до влади…
Добре, що моя генеральна Ксеня залишилася на президентському хуторі. Діти сплять. Вона щось обмірковує. Ще не прийняла рішення. Тому й не дзвонить.
Переживає. Вона фанатично увірувала в мою перемогу. У нашу спільну перемогу. Моя перша наречена Лідка, яка подобалася моїй матері, любила мене, але була байдужою до моєї кар’єри і не дуже вірила в мою зорю. Хотіла простого, як житній хліб, як літнє тепло, як зимова змерзлість, не ризикованого, надійного життя. Зі щоденною роботою, заробітком, сімейною вечерею. Сексом, коли позасинають діти. Міцним сном. І – знову все спочатку. Так живуть мільйони українців.
Добре, що ми з нею люто посварилися перед самим одруженням. Не пригадую за що. Здається, за генеральську дочку Ксеню, яка через батька, врятувала мене від Афганістану, куди я був уже запроторений військкоматом – на смерть.
А Ксеня ні секунди не сумнівалася в унікальній ролі свого чоловіка, в моєму везінні, навіть – особливій місії. Вона постійно нагадувала про це тоді, коли я занепадав духом. Скисав. Готовий був зупинитися на досягнутому. Без неї моя доля була б прісною.
Після стількох слабодухих, сірих, безвольних гетьманів і самопальних комуністичних вождів мусив прийти вольовий український патріот. Мені вклав у руку булаву сам народ. Не козацька рада, не юрба «на майдані біля церкви», не політбюро, а більшість мого народу. Тобто – народ».
«У морозну та сніжну зиму, коли він приїхав на канікули, ми цілувалися під місяцем до знемоги.
Не райком комсомолу, а голова колгоспу із сусідньої Городківки (його виключили з партії за те, що насипав посеред села курган жертвам голоду тридцять третього) – заплатив за «княгинене плаття», туфлі, панчохи, за дорогу до Вінниці, за готель, і я таки поїхала на обласний конкурс красивих комсомолок.
Перемогла дочка заступника голови облвиконкому, але мені дістався приз глядацьких симпатій. Про це гримів увесь район, а найбільше – Городища і наша школа.
Павло гордився мною і палко цілував уста, шию, вуха, руки біля скутого кригою ставка і нашої засніженої копиці сіна. Ми мерзли і неохоче розходилися по домівках.
Та одного разу таки ризикнули… в моїй хаті, посеред дня, коли мама понесла пошту на далекий куток.
Як я проклинатиму потім цей день! Як ненавидітиму! Не день, а кара Божа!
Ні, Господи, прости мені. Не проклинаю! Ні! Не візьму гріха на душу!
Ще у квітні я їздила в училище на попередню співбесіду. Директор був членом журі конкурсу красивих комсомолок у Вінниці, відразу впізнав, напоїв чаєм з цукерками, покликав викладачів, назвав мене «віце-красунею області серед комсомолок». Я відчувала погляди молодих викладачів на моєму тілі. Одні погляди погладжували мене, а інші – пощипували. Ідіть під три вітри! Я ношу дитя від мого любого Павлуня! Належу тільки йому одному!»