«Господь змилувався наді мною.
Я ішла до магазину по хліб і запитала моєї вчительки, його матері, чи не купити і їм? Оксана Василівна замовила ще й олії. Я несла їм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двір, коли Він зливав собі на голову відро криничної води і форкав, як лошачок. Я стояла з хлібом та олією перед ґанком на цементовому п’ятачку. Він мотнув головою, широко розплющив очі і подивився на мене так, ніби вперше побачив усю – від пальців ніг до литок… стегон… грудей… шиї… губів… до кінчиків волосся. Я не встигла, не захотіла заховати свої очі, і він схопив їх поглядом.
– Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Чекатиму з першої зорі.
Більше я нічого не пам’ятаю. Опритомніла дома на сіннику. Прокинулася одурілою від духу весняного сіна з лугу. Щось болісно різонуло під лопатками, ніби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Відчула, що у тих місцях солодко засвербіло, залоскотало. Випросталися маненькі чи то перкалеві, чи штапельні (з мого коротенького платтячка, з якого я вже виросла) – різко випрямилися за моєю спиною крильця.
Добре, що дома не було матері. (Тата в мене нема; ні, він десь є, але до мене не признається.) Вона б мені дала духу за прорване на спині штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, і я мушу стежити, щоб низько не нагинатися…
Добре, що мамці дома нема, розносить пошту по Городищах та по хуторах, пізно повернеться хмільненькою, бо нині пенсійний день».
«Таку маємо історію. Якби Сагайдачний, вже фактично завоювавши Московію і її столицю, не пожалів московитів, а ввійшов до Кремля як переможець – Україна була б іншою.
Якби Іван Виговський у запеклому бою за Конотоп переміг військо окупантів… Переміг не інакше як з твоєю допомогою, свята Покрово. Тільки не скористався перемогою. Дурень! Перемогти і – програти. Перемогти, здобути можливість будувати суверенну Україну – і капітулювати. Переможений переможець! Слабодухий. Безвольний. Не готовий до більшої, масштабнішої ролі! Бачиш, Іван Сірко йому заважав скористатися блискучою перемогою…
Якби Богдан думав про вирішальну битву і перемогу над поляками під Берестечком, а не про свою гульливу польку Єлену – Україна була б іншою.
Якби Мазепу не зрадив перевертень Ніс у Батурині, полковник Галаган – на Січі, якби не продажність більшості козацької старшини, якби у Карла та Івана був спільний план вирішального бою з Петром, а не суцільна імпровізація – Україна сьогодні була б зовсім іншою.
Якби Петлюра…»
– Зупинися, рабе Божий, сине людський Павле! Я – Покрова козацька, українська Оранта з-під купола Святої Софії, з десятків тисяч українських церков, палених, нищених чужими і своїми. За велінням Сина мого Ісуса із Назарета я тисячу і одне століття оберігаю Україну.
Дай же і мені відповідь: а якою була б Україна?
Як би склалася її доля у двадцять першому столітті?
Якби ти, котрого я за білу рученьку привела на український Престол.
Вклала в тебе всю свою віру і надію.
Мерзла за тебе тижнями на лютім морозі.
Спала стоячи між людьми або в засніжених наметах.
Невтомно просила за тебе свого Сина.
Тримала над головами повсталих українців свій омофор.
Оберігала тебе від бруду і скверни…
Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобіцяв своїм співвітчизникам під час повстання, – якою була б Україна, Павле?
Якою?
Себе запитай.
Він, стрепенувшись від напівсну, не міг збагнути, яка саме Покрова, з якої ікони, заговорила до нього? Камін у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузкові відблиски на лики святих. Лежачи на дивані, Павло знизу подивився на них, і йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повільно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.
«Мара якась!» – зіскочив зі слизького, ніби змащеного олією, шкіряного дивану. Всівся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сідали, якось полегшено зітхав, як кінь після довгої дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.
Перевтома.
Нерви.
Безсоння.
Відчував, як якось ніби змалів і тілом, і душею, інстинктивно підтягнув коліна до грудей. Хотілося закурити, хоч давно покинув і з тих пір не кортіло. Та й сигарет у кабінеті не було.
– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобіцяне довірливим людям вашої землі?