На Уллеволсвейєн я порівнявся з будинком, де живуть кронпринц з Метте-Марітою. Я піднімаю голову і кидаю погляд на верхні вікна в надії побачити когось із них; кронпринц напевно бував у Фінляндії, подумав я; звісно ж, він побував там з візитом, інакше й бути не може, побував з державним візитом; ймовірно, їздив з батьком, з королем, і такий візит не міг не справити глибокого враження. Державний візит не може не справляти глибокого враження, адже державний візит — це завжди урочиста і святкова подія, і, тоді як усі інші відвідувачі Фінляндії йдуть у звичайні кав’ярні і п’ють звичайне пиво і не бачать цілісної картини — картини Фінляндії в цілому, кронпринцу напевно влаштували прийом у кращих фінських традиціях, у кращих фінських салонах, я так і бачу, як це було, кронпринцу показали будівлі, які колись слугували літньою резиденцією російських царів і царської сім’ї, і його пригощали кращими фінськими стравами на фінських тарілках, що збереглися з царських часів, і він отримав купу фінської інформації, йому показали цілісну картину — картину Фінляндії в цілому, і робили подарунки, найбільш фінські з усіх подарунків, які тільки можна собі уявити, і тоді як звичайні відвідувачі Фінляндії бачать звичайні фінські озера, кронпринцу показали найбільш фінські озера Фінляндії, найбільш фінські сауни, він зустрічався з істинно фінськими людьми, з тими, кого виводять у світ саме у зв’язку з королівськими державними візитами, хто відзначився видатною фінськістю, прославився фінськими подвигами або якось інакше проявив свою фінськість, от з якими людьми зустрічався кронпринц, мені ж, якби я, припустімо, поїхав до Фінляндії, не бачити їх, як своїх вух, скільки б я там не прожив. Утім, якщо чесно, я сподіваюся, що якось обійдуся без поїздки, бо не люблю подорожей; подорож — це течія, вона як вода; хоча про це я, здається, вже казав. Тут мене осяяла думка: яке чудове джерело інформації кронпринц, він міг би зіграти ключову роль у всьому задуманому проекті, але кронпринц недоступний, такий близький і водночас такий далекий від мене, ніби знаходиться в іншому часі і просторі, він міг би повідати мені все про Фінляндію, цікаво і захоплююче викласти все, що стосується тієї прекрасної країни, про яку мені треба зробити брошуру та про яку я, на жаль, як не прикро в цьому зізнатися, анічогісінько не знаю.
В цю мить я в Сотні. На вулиці Согневейєн. Ось середня школа согнського району. Суцільний Согн. А попереду простягається пустир, на якому розташований комунальний автомобільний майданчик. Я навмисне йшов кружним шляхом, щоб відтягнути свій прихід, та скільки не кружляй, врешті-решт опиняєшся там, куди йшов, рано чи пізно ти все одно приходиш до мети, і ось я прийшов. Переді мною стоїть будиночок, більше схожий на ларьок, торговий павільйон, збільшений павільйон, туди-то мені і треба увійти. Всередині сидять сторожі й охороняють автомобілі, щоб ти не міг просто піти і забрати своє авто, щоб ніхто не поїхав, не заплативши. Ти заходиш у павільйон, розраховуєшся й отримуєш жетон, котрий потім вставляєш в автомат поруч із шлагбаумом, тоді шлагбаум піднімається, і ти можеш їхати, полотном дорога. Їдь, куди хочеш, і нікому немає до тебе діла. Розрахувався і йди на всі чотири сторони, більше можеш не повертатися, якщо, звісно, ти здатен запам’ятати паркувальні правила, особливо фатальний § 12, а якщо ні, якщо будеш забувати його, як я, тоді вийде, як зі мною — будеш щороку визволяти своє авто зі штрафного майданчика. В будиночку за перегородкою зі скляним верхом сидять двоє чергових. Одного я впізнав, ми зустрічалися в минулому році. Це чоловік у розквіті літ, як сказав би він сам; на мій погляд — буркотливий старигань; я не забув, як він знущався з мене минулого разу, коли я намагався домовитися з ним по-доброму. Я вирішив, що не піду до його віконечка. Піду до другого. Там сидить дівчина. Ну яка вона мені дівчина! Правильніше буде сказати — сидить молода дама. Але я рідко вживаю слово «дама», воно тягне за собою цілий шлейф всякої всячини. Молода жінка, ось хто вона така. У тому віконці сидить молода жінка. Вона молодша за мене. У неї приємне обличчя, і вона не пам’ятає мене з минулого року, торік її тут не було, принаймні не було того дня, коли я приходив за своїм автомобілем, після того як його евакуювали сюди другий рік поспіль; а це суттєва різниця: одна справа — твоє авто евакуюють два роки поспіль, і зовсім інша справа — три роки поспіль. Два — це два. Це не система. Це лише на одну одиницю більше, ніж один. На цьому не побудуєш статистику. А от три — вже зовсім інше число! Це початок чогось тривалого. Три — це вже близько до того, щоб стати звичним. Два — це випадковість, але три — це вже не випадково, три вже свідчить дещо про характер особистості, воно натякає на те, що можна назвати вадою, якимось особливим станом, хронічним станом, який швидше за все не піддається лікуванню; отож-бо, адже в слові «хронічний» вже закладено це значення — якщо хронічний, значить, невиліковний, про це не варто було й розводитися; «невиліковний» було непотрібним доповненням, як мовиться, масло масляне, це називається плеоназм, я ще зі школи запам’ятав, як це називається; «вершник верхи на коні» — ось шкільний приклад плеоназму, після «хронічного стану» треба було ставити крапку, «хронічний» — і крапка. Я хворий. Я — хвора людина. І різниця між двома і трьома набагато більша, ніж між трьома і чотирма. Незрівнянно більша. А я вже перетнув цю магічну межу між двома і трьома. Відтепер усе може статися. Те ж саме повториться і в наступному році. Цьому судилося повторюватися. І будь-які спроби перешкодити цьому марні.