Вона зрозуміла, що наступила мені на улюблену мозолю. Здогадалася з мого виразу обличчя і стала говорити, що це така дрібниця, про яку й думати не варто. З дуже багатьма людьми трапляється так, що їх авто з року в рік опиняється на штрафному майданчику. І дуже багато людей з’являються тут щороку. Для нас вони вже як свої. Всі ми, хто тут працює, і ви, у кого сюди забирають автомобілі, — немов одна велика родина, каже вона мені. Ми без вас не можемо. Як ти думаєш, що б ми робили тут без вас? Ми б не окупали себе. У бухгалтерських книгах залишилися б одні червоні цифри, ми б голодували, втратили б роботу. Ми раді кожному автомобілю, який можемо роздобути, каже вона, а ти ось уже втретє у нас побував і тепер будеш у списку тих, кому ми на Різдво посилаємо вітальні листівки, це відбувається автоматично, комп’ютер сам усе робить, він за цим стежить, і коли настане Різдво, ти отримаєш від нас вітальну листівку, а Різдво вже не за горами, у певному сенсі воно завжди на підході, готуватися до Різдва починають усе раніше, спершу починали в листопаді, а тепер уже і в жовтні починають, правда ж? — питає вона. Приємний у неї характер. Я рідко зустрічаю людей з приємним характером. Та я й взагалі рідко стикаюся з новими людьми, бо робота над брошурами займає майже весь мій час, і все ж серед тих, кого я зустрічаю, мало трапляється людей з таким приємним характером. Зате багато зустрічається з неприємним. А це зовсім інша справа. Прямо протилежна. Але вона поставила мені запитання, і треба відповісти на нього якнайскоріше, інакше буде пізно; це ж норма поведінки, і треба її дотримуватися, особливо з незнайомими людьми, оскільки перше враження має дуже важливе значення, а з людьми, яких не знаєш, але з якими хочеш познайомитися, це особливо важливо; не можна, щоб у них із самого початку склалося про тебе враження як про дивакуватого суб’єкта. Дивакуватість — це нічого, та тільки не при першому знайомстві, так я думаю. Дивацтва — це вже потім, поступово. Це моє власне відкриття, таке от правило буравчика. Та зачекайте, адже вона мене про щось запитала, про що ж вона питала? Про Різдво. Питання було про Різдво, вона питала, чи згоден я з тим, що до Різдва починають готуватися все раніше і раніше. Ну що я на це скажу? Сам же я Різдво не святкую. Я боюся Різдва більше, ніж усіх інших свят. Різдво тисне на людину, бо для всіх, у кого щось не ладнається, воно ще більше підкреслює: щось у тебе негаразд, Різдво проводить межу між тими, у кого все добре, і тими, у кого недобре, між тими, хто має, і тими, хто не має. Різдвяні свята — це вода, і тече вона швидко, змітаючи все на своєму шляху. Та будь вони неладні, різдвяні свята, думаю я. Як подумав, так і сказав. Як виняток, не вдовольнився тим, щоб подумати, а висловився вголос: «Бодай його, це Різдво!» А вона — ну та, що сиділа за перегородкою, — раптом подивилася на мене; по-справжньому це вона вперше на мене подивилася, хоча, звісно, і раніше бачила мене, але так, як зараз, вона подивилася на мене вперше. Вона забрала пальці від клавіатури і смикнула себе за один палець так сильно, що почувся хрускіт, і каже: «Я розумію, що ти маєш на увазі. Та хай вони западуться, ці різдвяні свята!»