— це добре, троянди люблять сечу, згадую я чиїсь слова, красуні-троянди, які ми даруємо людям на знак прихильності, стають ще гарнішими, наситившись сечею: цікава думка, зауважую я, і плетуся знічев’я вгору по схилу, подивимося, куди веде стежка, що петляє поміж дерев; стежина вивела до лікарняного комплексу із солідних, мовчазних будівель, в обрисах яких є щось мирне і душевне, щось таке, від чого я згадую про психічні хвороби, про порушення психіки, про депресії, і манії, і про все, що з ними пов’язано; тут я порівнявся з будівлею, в якій проводяться терапевтичні заняття танцями і живописом. А що, думаю я, непогано б спробувати; моїй психіці не завадило б додати трохи розкутості, хоча я й не хворий психічно і з головою у мене все гаразд, але є деяка зайва скутість, якась розтренованість в емоційному плані; тобто в тому, що стосується брошур, — моя голова у чудовій формі, а от в інших справах я слабенький. Почуття — як м’язи, думаю я далі. Їх потрібно тренувати; для того щоб бути у формі, потрібні щоденні тренування. А я занедбав цю сторону мозкової діяльності. Чесно кажучи, я вже давно перестав тренувати ці центри, і вони заснули: зледачіли, залягли, як ведмідь у барліг, і впали в сплячку, вони виживають за рахунок внутрішніх резервів, але востаннє підживлення було мізерним та нетривалим, та й було це давно, тому вони поховалися, як роблять поранені звірі, а зараз заснули і думають, що непогано б підлікуватися танцями і живописом. Вільний рух у залі під музику, потім помалювати; може, прямо пальцями, я гадаю, що саме таким живописом займаються у цій будівлі: закуповують гуртом фарби і мазюкають собі від душі, так я собі це уявляю, а можливо, проводять скромні і невибагливі виставки, де присутніх пригощають кавою з вафлями в затишній атмосфері, без претензії на видатні досягнення, тому що вся біда якраз в установці на досягнення, на обов’язковий успіх, у тому, що я повинен досягати успіхів, які нікому й не снилися, стати першим і найкращим у своїй сфері, що всі ми повинні ставати найкращими, прагнути до успіхів і досягнень, а після того, як ми довгий час показували найкращі результати, нас спостигає втома, така втома, що хочеться нічого не робити, тільки спати, та ми не дозволяємо собі спати, бо як можна дозволити собі спати, коли треба гнатися за досягненнями, а які можуть бути досягнення, якщо ти спиш; ми розуміємо — одне з іншим не поєднується; отже, треба менше спати і більше працювати, і от, не дозволяючи собі поспати і постійно ганяючись за новими досягненнями, ми приходимо до того, що з’являються перші протікання, вода просочується по краплинах, потім струмочками, і, врешті, нас заливає потоп, і тут уже нічого не вдієш і воду не зупиниш, вона все прибуває, і не встигнеш озирнутися, як уже всі ми цілодобово займаємося лікувальними танцями і живописом, і грець з ними, з усіма досягненнями. О восьмій годині вона прийшла на роботу. Вона приїхала на автобусі, пройшла пішки коротку відстань від зупинки й увійшла в будиночок, мені так і кортить сказати «в будиночок серед прерій», хоча я знаю, що це дурість і абсолютно не відповідає дійсності. Через кілька хвилин після того, як вона увійшла в будиночок серед прерій — останнє, як уже сказано, треба розуміти в суто умовному значенні, — звідти вийшов нічний черговий, сів у машину і поїхав додому, як я думаю, щоб лягти спати. Нерідко буває так, що все йде природною чергою, тому мій висновок про те, що він поїхав додому відсипатися, навряд чи можна вважати занадто поспішним. Бідолаха пропрацював цілу ніч і від того втомився. Тому він ляже спати, коли інші прокидаються. Тоді як дружина і діти встали і підуть на роботу і в школу, він буде спати. Несправедливо, можна зазначити з цього приводу, але світ взагалі несправедливо влаштований, і треба до цього звикати. Хтось повинен працювати ночами. А комусь це навіть подобається. Світ уночі інший, ніж удень, я й сам був цієї ночі трохи не такий, як зазвичай, а тепер настав ранок, і, здавалося б, я повинен знову бути самим собою, однак я не можу з упевненістю стверджувати, що так воно і є. Настав ранок, і мені слід було б прокинутися в своєму ліжку, дістати «Афтенпостен», забувши після цього зачинити двері між спальнею та кухнею, прийняти душ і, як завжди, повернутися до промоклої газети, та замість цього я сиджу під деревами між комунальним майданчиком для покинутих автомобілів і согнським компостним полем. Я згортаю спальний мішок, пригладжую волосся, розправляю, як можу, зім’ятий одяг і спускаюся вниз, де заходжу в будиночок — серед прерій, хочеться мені додати, хоча ніяких прерій в нашій частині світу немає. Вона одразу впізнала мене. Сьогодні я у неї — перший клієнт, перший клієнт цього дня, якщо тільки це називається словом «клієнт», напевно, це зветься інакше — може, користувач, та, як би там не було, сьогодні я перший відвідувач, і вона мене впізнала. «Знову ти?» — питає вона. Звісно, це я. Така от невдача — моє авто знову забрали до вас, кажу я. Я примудрився поставити його на такій вулиці, де ще не було зроблено прибирання, ну і попався. Знову. Вчетверте. За три роки. Підряд. Як не прикро і як не сумно, та така правда. Вона знову просить мене нагадати номер автомобіля, я його називаю, і вона під мою диктовку набирає його на клавіатурі, поглядаючи при цьому на мене і на спальний мішок, який я тримаю під пахвою. Вибач, що я питаю, каже вона врешті, я розумію, що мене це не стосується, та, схоже, ти ночував сьогодні в лісі. Ти ночував у лісі? Питання було поставлене так прямо, що ухилитися неможливо. Треба відповідати. Я-то думав, що ініціатива в розмові буде в моїх руках, я захоплю ініціативу і тишком-нишком вивідаю у неї, чому вона просила їздити обережно — чи стосувалося це особисто мене, чи вона каже це усім, хто приходить сюди за своїм автомобілем, адже, можливо, це теж входить в її службові обов’язки, її, може, на курсах так навчили — просити кожного, щоб він їздив обережно, адже люди тоді самі захочуть, щоб їхні автомобілі частіше забирали сюди, як, наприклад, я: нехай, мовляв, забирають знову і знову, щороку поспіль; проте вийшло, що вона перехопила ініціативу в свої руки, і моя справа тепер відповідати; не вмію я заволодівати розмовою і скеровувати її по-своєму, думаю я, я тільки підхоплюю те, що мені підкидають інші; от і зараз вона веде в розмові, а я знову програю з самого початку; хоча стривай-но, кажу я собі, не квапся, тебе явно понесло не в той бік, це не жіноча логіка, міркую я, це логіка чоловіча, чоловіки мислять в категоріях перемоги і поразки, а жінки мислять значно реалістичніше і конкретніше, більш по-дитячому, продовжую я розмірковувати, щось подібне я чув чи читав, не пам’ятаю де, але така інформація відклалася у мене в голові разом з іншою інформацією, на конкуренцію налаштовані чоловіки, чоловіки відмежовуються від емоцій, життєві установки чоловіків спрямовані на дії, а не на почуття, чоловікові потрібно більше діяти і якомога менше морочитися з почуттями, весь економічний устрій суспільства заснований на цьому принципі — більше діяти, зробити те, зробити інше, а не на тому, щоб вникнути в те, що при цьому відбувається; на цьому ми заробляємо серцево-судинні захворювання і, зробивши справу, гинемо, зате жінки живуть довше, тому що вони проживали ще й почуттями те, що вони робили, і робили все не з такою граничною напругою; спершу вмирають чоловіки, потім жінки, а найдовше не вмирають діти, середня тривалість життя у дітей вища, ніж у жінок, про це я ніде не читав, але стверджую, бо сам знаю, що це так, — у дітей тривалість життя найбільша. Своє питання вона поставила, подумав я, без всякого злого наміру, просто спитала й спитала; здивувалася, помітивши, що у мене такий вигляд, ніби я ночував у лісі, ну й запитала з цікавості, крім цікавості, за цим нічого не криється, не збирається ж вона мене підчепити, навіщо я їй здався? Так вийшло, що я ночував сьогодні в лісі, кажу я. Все так склалося, що довелося заночувати в лісі, точніше, з південного боку согнського компостного поля, я вирішив забрати своє авто відразу, як розвидниться, не люблю їздити в сутінках, сказав я і, значить, збрехав, от і знову я починаю плутатися, адже не тому я насправді вирушив зі спальним мішком ночувати в лісі, я вчинив так зовсім з іншої причини, якщо вже говорити щиро, я ясно відчуваю, як мої нейронні зв’язки запрацювали на повну потужність, вони намагаються дати хід сигналам між корою великих півкуль і підкіркою, вони намагаються реєструвати емоції, що носяться в повітрі, і дещо виходить, однак загалом система розтренована, вона налаштована на брошури, на самотність, на Фінляндію і самотність, я — вода, я — лід, у голові у мене велике заледеніння, і я найбільше боюся і найбільше бажаю, щоб лід розтанув і вода потекла, бо людські стосунки — це найбільш плинне, що є на світі, це вируючий і пінистий потік, самотність же нікуди не тече, вона просто є, і вона надійна, бо самотній точно знає, що у нього є і що буде, а стосунки текучі, і от я, чудово розуміючи все це, все ж стою тут і намагаюся висловити цій жінці щось суперечливе, розпливчасте; я обрав самотність і, здавалося б, непогано влаштувався, та, проте, я тут, я сам навмисне зробив так, щоб моє авто відтягли на майданчик, хоча не минуло й доби відтоді, як я його звідси забрав, і щось тут не сходиться, хоча якщо розібратися, то що взагалі сходиться, а мені ж це снилося, от уже кілька тижнів поспіль мені