Лежання на дивані в конторі дорожньо-транспортного управління означає зміну; для мене це зміна. Дуже помітна зміна, можна сказати. Нормальним для мене було б сидіти зараз вдома і писати брошуру, писати про Фінляндію; щось я зовсім забув про Фінляндію, а саме Фінляндія мала б зараз заполоняти мої думки. Минуло вже кілька годин відтоді, як я востаннє згадував про Фінляндію, а мені слід було б сидіти вдома і тюкати по клавіатурі, а я замість цього лежу на дивані в конторі дорожньо-транспортного управління і, здається, вже знову засинаю, я то сплю, то прокидаюся, ніби в гарячці, і замість того, щоб думати про Фінляндію, думаю про цю жінку, про ту незнайому жінку, яка мене вклала на диван і накрила вовняною ковдрою, бо хто ж іще, як не вона, мене вклав, думаю я, навряд чи це зробив її колега, противний куряка, який учора хотів мене обслужити, звідки інакше ковдра і все таке, за цим стоїть не хто інший, як вона, а я навіть не знаю її імені; тут я трошки пофантазував про неї, лежачи на дивані, це ж неминуче, не в плані сексуальних фантазій, сексуальні тут абсолютно ні до чого, адже секс текучий, а я фантазую про те, хто вона така; у неї темне волосся, і я називаю її Мерседес, бо якщо вже судилося зав’язати стосунки, то мені хотілося б, щоб її звали Мерседес і щоб її предки походили з далеких країн, мабуть, навіть з Південної Америки, а її назвали Мерседес, бо її батько любить автомобілі, він і її привчив любити автомобілі, тому вона й стала працювати в дорожньо-транспортному управлінні, на комунальному майданчику для покинутих автомобілів, де можна бачити багато різних автівок і набирати на клавіатурі автомобільні номери, і видавати жетони, адже це — стосунки, а стосунки текучі, та якщо вже не можна обійтися без текучості, то краще, щоб вони зав’язувалися з такою жінкою, яку звуть Мерседес і яка якнайсильніше відрізнялася б від мене: у неї, наприклад, повинна бути велика родина, яка про неї піклується, купа батьків, і матерів, і племінників, і дядечків, і тіточок, і я стану членом цієї сім’ї, тому вони не дочку втратять, а придбають ще одного сина, а потім будуть приголомшливі спільні трапези і суцільний магічний реалізм з ранку й до ночі.
Коли я знову прокинувся, вона сиділа на стільці біля дивана. Ну от ти й прокинувся, каже вона, саме вчасно; я закінчила роботу і можу йти, тому тобі теж пора йти, і ось тобі жетон. Вона кладе жетон на стіл, але сама не встає, даючи мені час прокинутися і зміркувати, що до чого. Схоже, я проспав цілий день, кажу я. Напевно, ти дуже втомився, каже вона. Це тому, що все тече, пояснюю я. А сьогодні вранці чаша — та сама чаша, про яку ми завжди згадуємо, — переповнилася, а я намагаюся зупинити потік, а це не можна робити безкарно, тому я втомився, кажу я. Розумію, каже вона, однак я не думаю, що вона мене зрозуміла, просто так заведено говорити, це поширена фраза, якою ми кидаємося мимохідь щодня, — ми кажемо, що розуміємо, тоді як насправді нічого не зрозуміли, а часто нам усе настільки нецікаво, що ми й не хочемо нічого розуміти, а кажемо, що розуміємо, а на ділі це брехня, не я один вдаюся до брехні, всі так чинять, наприклад, коли кажуть, що розуміють, хоча насправді нічого не розуміємо, от і вона щойно це сказала. Що ти розумієш? — питаю я. Я розумію, що ти втомлюєшся від того, що текучка захльостує, каже вона, я теж втомлююся від того, що захльостує. А хіба вона захльостує? — питаю я. В цьому-то все питання, бо якщо вона не захльостує, то дуже легко сказати, що я, мовляв, розумію, як інші втомлюються від плинності, але якщо вона захльостує, то захльостує, і тоді людина сама від неї втомлюється; то як же — є вона чи ні? Звісно ж є, каже вона. Трошки тече чи захльостує? — питаю я. Досить-таки сильно захльостує, каже вона. До біса сильно хлище? — питаю я. Зараз якраз до біса сильно, каже вона. Так і б’є зараз, страшенно хлище, та я сподіваюся, що коли-небудь цьому прийде кінець. Ніколи цьому не буде кінця, кажу я, бо плинність — основний стан усіх речей, їх першооснова, бо для природи природним є текучий баланс, та тільки не для нас, не для людини, кажу я; ми привчили себе говорити, що нас радують зміни, для того щоб не захлинутися, ми самі себе намагаємося обдурити, кажучи, що зміни нас радують, тоді як насправді вони нас зовсім не радують; зміна до зміни не приходиться, каже на це вона, хто б вона не була, бувають хороші зміни і бувають погані, точно так само, як повінь буває хорошою і буває поганою, задача в тому, щоб потрапити в хороший струмінь, каже вона; треба тільки потрапити в хороший струмінь, повторює вона, навіщо ж боятися гарного, правда? Я не розумію, про що вона говорить, і мене знову долає втома. Хороший розлив — поганий розлив, якийсь там струмінь, про що це? — думаю я, сидячи на дивані в конторі дорожньо-транспортного відомства. Потік є потік, і він несе зміни, а в змінах немає нічого хорошого, це завжди погано, міркую я з дурною категоричністю, бо вона зачепила мене за живе. І чому це вона, скажіть на милість, раптом вирішила, що потоп коли-небудь припиниться?