Ось Біма захопив потік, каже вона. Захопив Біма? — питаю я. Так, захопив Біма, каже вона. Я вчасно втримався, щоб не сказати «розумію», насправді я ж не зрозумів, я б збрехав, якби сказав «розумію». А хто такий Бім? — питаю я. — Він кінь? Якщо він кінь, я готовий засумніватися в правильності цього вислову. З кіньми цього не буває, відносить людей; от якщо Бім не кінь, тоді, звісно, інша справа, якщо тільки він не собака або якась інша тварина. Бім не кінь, каже вона. Якби він був конем! Бім — це мій брат, тому можеш мені повірити, що його захопило і понесло в потоці. То, отже, Біма понесло? — знову питаю я. Біма вже давно відносить. Розумію, кажу я. Це — брехня, та я відчуваю, що саме тут маленька брехня цілком доречна і навіть необхідна, такі умовності спілкування, вони вимагають, щоб я вимовив саме це для підтримки розмови і підтримки утворених стосунків; я повинен був погладити за шерсткою, от я й сказав, що розумію, хоча насправді з того, що вона говорила, нічого неможливо було зрозуміти; я знаю лише те, що Бім не кінь, а її брат і що його захопило і віднесло потоком.
Я повіз її додому на авто. Їй давно вже пора бути вдома, але, поки я спав на дивані і поки прочумався, вона через мене пропустила свій автобус, тому найменше, що я міг зробити, — це хоча б відвезти її додому, їй треба скоріше додому, до Біма. Бім чекає. Взагалі-то мені ніколи, я весь час пам’ятаю, що вдома на мене чекає Фінляндія; Фінляндія з нетерпінням чекає, щоб я нарешті повернувся і знову взявся до неї, взяв би її в свої люблячі обійми, думаю я, адже час так і мчить, дні проносяться стрімким потоком, а інформація про Фінляндію все ще не з’явилася на світ; треба підігнати себе, думаю я, адже я терпіти не можу аврали, я люблю працювати в хорошому рівному темпі, видаючи по кілька сторінок на день, рівномірно і сумлінно, тобто працювати методично, аврали ж — це робота на виснаження; при авральній роботі ти тонеш у безодні, провались вона під три чорти, авральна робота. Між тим ми вже приїхали в одне з міст-супутників поряд з Осло, і я залишився сидіти в машині, чекаючи, поки вона збігає наверх у квартиру перевірити, чи вдома Бім. Про всяк випадок вона попросила мене зачекати, передчуваючи, що Бім не став її чекати і пішов тинятися вулицями і тепер він може бути де завгодно. Я зрозумів, що вони живуть удвох. Бім і вона. Треба буде запитати у неї, як її звуть; треба не забути запитати про це. Вони залишилися без батьків, так вона сказала, але «залишилися без батьків» можна розуміти по-різному: можливо, батьки кудись поїхали, наприклад на Канарські острови, або вони психічно хворі, або спилися, та в даному випадку це означає, що вони померли, тобто залишили дітей найневідворотнішим чином, думаю я, мабуть, і найчистішим, адже коли вже ти мертвий, то, значить, мертвий, тебе ніде не можна зустріти, з тобою ніяк не можна зв’язатися, ти недоступний в остаточному сенсі, тобто тут узагалі нема про що говорити, смерть остаточна в самому невідворотному сенсі, вона — господар-пан, і вона так спокусливо легко протікає повз нас, смерть — сама плинність, і вона лякає мене більше, ніж будь-що, більше, аніж навіть вода, бо вода — це одночасно і життя, і смерть, і я боюся і того, й іншого, адже вони однаково текучі, тому її батьки померли, а смерть — сама собі господиня, і в якомусь сенсі ти теж станеш сам собі пан, коли помреш.
Біма немає вдома. Вона спускається до мене і каже, що Біма немає вдома, і запитує, чи не міг би я поїхати з нею пошукати його. Пошукати Біма? Ну що ж, чому б не пошукати! От тільки моя брошура! — думаю я. Я саме взявся за один текст, кажу я, і трохи зашиваюся з роботою. Який текст? — питає вона, і я кажу, що працюю над текстом про Фінляндію; я сказав саме «текст», бо це залишає питання відкритим; «текст» звучить добре: я пишу текст про Фінляндію, та, певна річ, якщо Бім кудись подівся, то треба шукати Біма, а Фінляндія нікуди не дінеться, Фінляндія в ліс не втече; до речі, відзначаю я про себе, роблю замітку на пам’ять, це теж одна з властивостей, притаманних Фінляндії, — Фінляндія не підведе, вона завжди там, де ти очікуєш її знайти, вона нікуди не втече, а спокійно стоїть на своєму місці, покладаючись на милість тектонічних плит під земною корою; по суті, цим вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої країни, та все ж перебуває у відносному спокої, вона нікуди не пливе, така властивість сама по собі вже робить її досить привабливою для мандрівників, думаю я; і в той час як мене несе течія, і Біма, і багатьох інших несе течія, Фінляндія не пливе. «Відвідайте країну, яка нікуди не відпливе» — такі слова можна б написати на плакатах, виставлених у вітринах туристичних бюро. «Відвідайте країну, яка перебуває в спокої». А от Бім у спокої не перебуває, і його треба розшукати, і я розмірковую про себе, що нікому не буде великої шкоди, якщо я витрачу трохи часу, щоб допомогти його сестрі в пошуках брата, допомогти сестрі, імені якої я навіть не знаю. До речі, як тебе звати? — питаю я. І вона каже мені, як її звуть, тільки змушує пообіцяти, що я більше нікому не скажу, тому що вона не хоче розбовкати про це на весь світ, щоб кожен стрічний знав її ім’я; по-моєму, це непогано, оскільки теж свого роду принцип; мені подобається, коли у людини є свої принципи; тепер я дізнався, як її звати, але я обіцяв, що нікому цього не скажу, можу тільки сказати, що у неї гарне ім’я. Ми об’їжджаємо околиці тутешнього торгового центру, де знаходяться пошта, перукарня, продовольчий магазин та кіоск — словом, усе, що зазвичай можна знайти в будь-якому торговому центрі нашої країни, але Біма ніде не видно, і його сестра, тобто вона — треба придумати, як мені її тепер називати, назву-но я її просто Сестрою, та й усе, — так-от Сестра підозрює, що він поїхав на електричці в місто і вештається там сам чи в компанії зі своїми дружками, з нехорошими дружками, які, за словами Сестри, збивають його з пантелику і втовкмачують йому всілякі дурниці, а він пливе за течією, причому явно не в тому напрямку, Сестрі це не подобається, але вона змушена поки що згнітивши серце миритися: спробуй-но завадь братові, та й узагалі будь-якій людині, робити те, що вона хоче — навряд чи з цього буде пуття, бо кожен рухається туди, куди його тягне; а вже куди його лиха година занесе, до чого приб’є, — ніколи не відомо; тому, подобається нам це чи не подобається, життя нас не питає і все повертає по-своєму, і, скільки не бийся, воно завжди знайде шпаринку, як нас обдурити і повернути справу по-своєму, щоб ми пішли тією стежкою, яку воно для нас обрало; хтось називає це долею, та до біса долю, насправді ми самі винні, думаю я; Сестра, та у всьому звинувачує нехороших приятелів, але я вважаю, що винен сам Бім; обставини теж, звісно, мають якесь значення, але до певної міри, а головна справа в самому Бімі, точно так само, як у моєму випадку річ у мені, а у випадку Сестри — річ у ній, якщо вже говорити про те, хто винен і чому наше життя складається так, а не інакше; я, наприклад, сам винен у тому, що моє авто забрали на штрафний майданчик, і я це добре усвідомлюю, хоча мені це неприємно, виною моє легковажне ставлення до § 12 дорожньо-транспортних правил, і самотність я сам обрав, адже все інше — текуча безодня, самотність же, хоча по-своєму теж текуча, але вона тече собі потихеньку, нехай це ні до чого мене й не приведе, будь вона неладна, ця самотність, та тут я принаймні, як уже говорилося, хоча б знаю, що сам це вибрав.