Ми знайшли Біма біля великого торгового центру поблизу залізниці. Бім любить вештатися біля торгових центрів, відзначаю я про себе, або в місті-супутнику, або на околиці Осло, або він сидить у бібліотеці, або знаходиться десь на шляху з однієї точки в іншу. Це ще нічого, думаю я, не так уже й страшно. Якоїсь миті я злякався, що місцем його прогулянок слугує весь білий світ, та насправді виявилося, що воно обмежене лише невеликою частиною світу, дуже малою частиною, у нього лише кілька улюблених точок; розшукувати його — справа, звісно, клопітка, але втішає те, що радіус його мандрів такий невеликий, думаю я. Бім виявився зовсім маленьким хлопчаком, можна сказати хлоп’ям, я б назвав його хлоп’ям, якби випадково звернув на нього увагу, зустрівши на вулиці, але в очі я, звісно, не скажу йому «хлоп’я», тим паче що він хоче називатися Скарпхедіном. Сестра вийшла з машини і розмовляє з ним; я здогадуюся, що він не хоче їхати додому; поруч з ним стоїть компанія з чотирьох-п’яти таких же хлопчаків, трохи вищих на зріст і дуже крутих, у грубих черевиках і з дурнуватими усмішками на обличчях; вони регочуть над чимось, що він сказав Сестрі. Вона розсердилася, вихопила у нього сигарету з рота і потягла за собою під глузливий регіт крутих хлопчаків. Бім і Сестра сідають в авто, і ми їдемо.
Бім сидить на передньому сидінні, Сестра — ззаду. Ти хочеш, напевно, знати, хто він такий, питає через деякий час Сестра, киваючи у мій бік, хоча я щось не помітив, щоб Бім мріяв зі мною познайомитися; навпаки, він усім своїм виглядом показує нам, що його взагалі нічого не цікавить, а тим паче я. Це — мій знайомий, каже сестра. Його звуть Ньяль. Я дивлюся на неї в дзеркало і бачу, що вона хоче, щоб я їй підіграв. Чому ж не підіграти, думаю я. Я не проти Ньяля; якщо вона каже Біму, що мене звуть Ньяль, то нехай я буду Ньялем, коли їй так потрібно. Взагалі, слід сказати, ми надаємо іменам занадто великого значення. Ми пов’язуємо з ім’ям певні властивості і настрої, та це ж дурість, ну її до біса; що одне ім’я, що інше — жодної різниці; отже, тепер мене’ звати Ньяль. Бім уперше за весь час подивився у мій бік. Тебе звати Ньяль? — питає він. Ну, так! — кажу я. — Мене звуть Ньяль. Гарне ім’я! — каже Бім. Дякую! А тебе, здається, звати Скарпхедін? Бім обертається назад і, перш ніж кивнути, кидає швидкий погляд на Сестру. Теж гарне ім’я, кажу я, серйозне, воно говорить про стійкість. Від моїх слів Бім одразу став трохи вищим на зріст, не такий уже він химерний, як мені здалося спочатку, Бім теж піддається дії тих психологічних механізмів, котрі керують більшістю з нас. Коли нам кажуть щось хороше, ми відразу підростаємо, так уже ми влаштовані, що взагалі-то й непогано.