Тим часом на сцені монтували ворота. Це були просто три залізні патики, які згодилися б радше для гри у футбол, аніж для того, щоб дати розуміння про бабині й дідові ворота, але ця декорація звеселяла. У трьох залізячках ми впізнали «ворота».
Тож дід устав на воротях в червоних чоботях, ціпком підпирається, у Кози питається:
— Ой ти, Козо мила, чи ти їла, чи ти пила?
— Ой, дідусю, хіба ж я щось їла? Хіба пила? Бігла через місточок — ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку — ухопила водиці крапельку.
Дід зі злості на сина, який не тямить пасти Козу, підняв дві руки, і перший хлопець буквально втік: і не лише зі сцени — а просто з приміщення, вибіг за двері актової зали. Можливо, він уже був радий, що його місія закінчилася, і на радощах побіг у гастроном поїсти чогось.
І ось другий хлопець спускається з Козою зі сцени, і вони просто перед першим рядом танцюють, по-моєму, танго.
Танго виходило зовсім не таке, як у тих, хто робить це професійно. Наче танець людей, які хочуть зробити усе по-своєму, але при тому роблять це дбайливо.
Але ось дід знову став на воротях в червоних чоботях, кийком підпирається, у Кози питається:
— Ой ти, Козо мила, що ти їла, що пила?
— Ой дідусю, хіба ж я їла? Хіба пила? — її здивування, її обурення видається у цей момент нашим власним. Бо й справді! Хіба ж не бачили ми її впродовж останніх кількох хвилин?! Хіба ж вона щось їла? Хіба ж пила?!
Але ось уже і на другого сина піднято руки, і він далеко тіка.
З підмостків із Козою спускається сама баба.
Баба, до речі, на вигляд на кілька років молодша за Козу. Але це не важить. За казкою — явно старша.
Коза з бабою сідають на сходи. Отут починається найліричніший момент цієї вистави. Попередня музика уся відміняється, вимикається, і через двері заходить перший син. Але ми уже мали забути, що він син, бо насправді він знову — життєве море. Крапля в океані подій і людей. Він тримає в руках гітару і награє прості акорди. Якби вони не були б такі чіткі — то схожі були б на шансон.
Але акорди такі обережні, але разом з тим — затяті, тож баба з Козою починають співати.
У баби голос високий і тоненький, у Кози — нижчий і хрипкий.
Але я вибігаю з метро і мчу на пари. Решту Кози оповім трохи згодом.
Шкода, що заборонено носити із собою батіг. Коли я зла, хочеться вихопити батіг з-за пояса — і по спині того, хто мене скривдив. Звісно, добрий шлях — спробувати зрозуміти, але хто ладен зрозуміти, що змушує людей пришвидшувати рух своєї машини, коли вони бачать перед себе пішохода, тобто мене.
Або от іще що зі мною день у день трапляється, коли вертаюся додому ввечері: на переході машина гальмує, ніби пропускаючи перейти дорогу зеброю, але в останню мить навпаки — пришвидшує рух. Так подумати, тут не допоможе навіть батіг: як би я ним дістала за живе через залізну коробку?! Проте я згодна навіть без насильства. Хай би вони натомість, наприклад, просили б у мене пробачення на колінах. Кілька годин.
Такі думки лізуть в голову, коли зла. Не знаю, про кого розказувати далі: про себе, про Козу чи про дядькову наречену під кригою. Хай буде про мене.
Увечері, вертаючись додому, я і сама незчулася, як бурмотіла собі під ніс дорогою:
Як з'ясувалося, це був пароль проходу в сьогоднішню ніч, яка враз для мене відчинилася. Код від дверей мого наступного житла. Тільки-но мої губи зімкнулися, виконуючи паузу на позначення закінчення фрази, зовсім поруч почувся голос.
— Боже, как приятно в такой вечер слышать эти прекрасные стихи.
Я підвела голову. Мені теж хотілося звернутися до Бога зі своїм здивуванням. Та я завжди роблю це подумки, міцно стуливши дзьобика.
— Вот уж не думала, что кто-то сейчас по дороге домой читает стихи.
Це маленька літня жіночка звернула свою увагу на мою особу.
Я кажу:
— Приходится иногда.
Вона з підозрою мене оглядає.
— Вы, наверное, филолог?
Вгадала. Кажу:
— Да.
А вона:
— Я — тоже.
Причому останнє було сказано таким тоном, яким повідомляють: «У мене — повні кишені золота».
— Це, — кажу, — дуже рятує, коли ідеш темною дорогою: стільки всіляких віршів пригадуєш.
Вона сміється, а потім чомусь серйозно каже:
— А я думала, вы русский филолог.