— Це через Пушкіна? Сьогодні рано-вранці я зустріла біля Дніпра одного чоловіка, котрий дуже виразно сам для себе розказував цю казку.
— Утром?
Я розказала.
Цю ніч я вже ночувала у нової хазяйки.
Цього разу я не пам'ятала свого останнього сну. І жодного сну не пам'ятала. Прокинулася о восьмій і озирнулася, не впізнаючи місця свого розташування.
Хазяйка пила на кухні чай зі щойно випеченим печивом. Сонце сяяло в усі вікна. Усе залило світлом.
«Мороз и солнце» — декламувала вона до мене. Називала красунею, просила прокинутися. Навіть коли я вже встала з ліжка і стояла перед нею. Дала мені чаю з печивом. Питала, чи пам'ятала я, як погано усе було вчора. І як усе гарно зараз.
Я пам'ятала.
Я подякувала за чай і за печиво й сказала, що мені вже час тікати на пари, оскільки їхати звідси довго.
— А где ты учишься?
— На Подолі.
На її обличчі засяяв справжній захват.
— А далеко до Андреевского спуска?
— Дві хвилини бадьорим кроком.
— Да это же булгаковские места!
Я кивнула.
Від усвідомлення того, що я свідома того, що вчуся біля булгаківських місць, новій хазяйці в голову прийшло ось що:
— Обещай мне, что напишешь дипломную работу по Булгакову.
Оскільки це вперше в житті зі мною говорили про мою дипломну роботу, мені здалося, що слід пообіцяти.
Сидячи в метро, я розглядала свіжі фігурні коржики, дані мені з собою. Розглядала по одному, але розглядала кожен. І одразу відправляла до рота.
Пушкін і Булгаков.
Булгаков і Пушкін.
Хтось ніби постукав із того боку поїзда по дну вагона якраз там, де сиділа я.
Сьогодні Коза поїде розказувати казку далі. Уже після того, як її вигнано від баби з дідом.
Ота Коза, яка хвостиком верть — тут тобі й смерть.
Я подзвонила до тітки і замружила очі.
Буду говорити голосно-голосно!
Але із заплющеними очима…
Я не знаю, хто були ті люди, які знімали кімнату в тітки. Як вони жили? Але щось мені підказувало, що вони були затяті й усе робили від початку до кінця. Оскільки виселилися — дощенту.
Мені від їхнього інтер'єру лишилися тільки плінтуси, а з їхнього майна — лише шматочки газети. Навіть шпалери було дбайливо віддерто. Чи планувалося їх наклеїти в іншому місці? Чи їм просто не хотілося віддавати мені свого ремонту? Або і взагалі — свого житла. Будемо думати, ті люди встидалися бідності своєї обстановки і бажали, аби у мене було все найкраще.
У вухах і взагалі дзвеніло. Я не думала, що то зірки дзвеніли. Я думала: то тітка цукор розмішувала ложечкою. Але то було не те.
То справжня Коза прямувала до мене місячною стежкою, вкритою льодом. На ній були чорні туфлі з підборами по п'ятнадцять сантиметрів…
О маленька цукрова ложечко, на тобі, як на хрестику, розмістилося забагато всього: схід місяця, людські фігури, човен. Тітка брала тебе акуратно за човен і застосовувала до цукру, зануривши в чай по схід місяця.
Я пішла до тітки попросити матрац. Вона закрилася у своїй кімнаті, на чому припинила виявляти ознаки рухомого життя.
Я ляснула вхідними дверима, вирушивши на пошуки каримата.
Передостання маршрутка завезла мене до друга, який позичив каримат і спальник у рюкзаку. В якому чомусь лежав іще й казанок.
Остання маршрутка повернула мене додому.
Лягаючи на спину вперше під власним дахом, я помітила казкову річ: стеля лишилася білою, ніхто її не віддирав, не псував, не змушував мене робити її білину ще чарівнішою. Знайшовши на її просторах точку перетину діагоналей, я промовила вголос, одразу помічаючи на темному білому тлі усе, про що говорила:
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
Я чекаю
Мій ножик із комахою, запаяною у прозорій ручці, валявся десь на підвіконні, уже в крапельках іржі. Компанію йому складали ще безліч різних речей. Накиданих з надією, що від їх навали з вікна менше тягтиме. Рівно посередині карниза звисав ялинковий великий червоний «дощик». У сутіні висів, мов кров'яний згусток. Сухі гілки стояли у кришталевій вазі.
Знадвору по шибці кидали спочатку сніжками, а потім пішли і шматки льоду.
Вони трощилися одне об одне і об скло, як коли зустрічаються айсберги.
Я ж лежала із заплющеними очима.
Тоді вони увірвалися до кімнати.
— Вставай! Завмерла комахо!
Я вже вкотре пояснила, не розплющуючи очей:
— Мені іти ні в чому.