А інший сказав: «Ходімо і побудемо першу ніч на могилі, щоб обрісти чарівного коня, як каже наше повір'я».
Їхній шлях ішов далеко-далеко, навколо нього лежали земля і порох, у землі сиділи жовтаві насінини різної рослини.
Ніхто нічого, дівчата, не бачив у темряві.
Дорогою ішли їхні сірі черевички. Сірі у темряві, а насправді — кольорові.
Їхні сірі черевички ішли за місто і через село, в якім собаки заливалися чотирма голосами, і щось гуділо, як здоровенний трансформатор.
Вони вийшли на поле, коли небеса уже починали бути барвистими.
Раптом!
Їм здалося!
ніби звідусіль
їх оточили
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Їхні постаті роззирнулися і побачили,
як звідусіль на них бігли
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Я розказую цю дивовижну історію, бо після неї буде іще дивовижніша.
Вайшнав
Новина незнайомої баби була така:
— Нема його. І ніколи вже не буде.
Героєм новини був не знайомий хлопцю, а тепер уже і дуже далекий, родич тієї баби.
Малому хлопцю з цього приводу дали в ручку шоколадну цукерку. Він поклав її біля себе на лавку.
Звісно, це була цукерка з панахиди.
Потім хлопчик вийняв її з фантика, з'їв, а назад загорнув маленьких камінців і поклав так само на лавку. Йому подобалося, як лежало.
Це була ще не ніч, але вже не день, лавка була довга, темно-червона.
Я розказую про свого брата.
Це сталося, коли ми були іще дуже малі.
І було отак: темна зелень, сонце заходить, лавка, сказати, вже темна. А на ній лежить ніби цукерка. Я бачу таку картину із кухні, бо двері відчинені. І я виходжу, виходить, у темне.
І вже нема тої баби. До нас на подвір'я уже зайшов вайшнав у жовтогарячих одежах.
Мама його слухає і зрідка киває, вайшнав говорить про молоко.
Мій брат насупив брови, а це означає, що він слухає дуже уважно.
А говорить вайшнав.
Я виходжу до них і беру цю «цукерку», хоч і знаю, що всередині тільки камінці.
І вайшнав починає говорити про цукерку.
Він просить маму більше не давати нам шоколаду, бо, щоб створити його, виробникам таки доводиться убивати корову.
Вайшнав бере обкладинку цукерки і показує мамі, на що треба дивитися, аби знати, чи убили корову задля цукерки. Він вчить бачити за назвами інгредієнтів та добавок.
Ми з братом близнята. І поки не дуже виросли, його обличчя — повторення мого.
«І хто з'їсть продукт, — розказує вайшнав, — який створився шляхом убивства корови, буде перероджуватися стільки разів, скільки волосинок на тілі тварини».
Вайшнав підвівся, щоби піти, але брат схопив його за полу одежі. Тканина була стара і ношена, тому жовто-гаряча одежа лопла, показуючи у напівтемряві довгу худу ногу вайшнава.
Мама схопила брата за руку і сильно ляпнула по попі. Але брат вирвався і побіг.
Я побігла за ним передусім через те, що увесь цей рух був несподіваний.
І відтоді я вже ніколи не бачила того вайшнава.
А брат спинився надворі тільки перед лицем несподіванки — перед мордою корови, яка верталася звичним шляхом додому із череди.
Він витріщався на величезний круглий бік тварини, який саме потрапив у смугу яскравого призахідного світла.
Повернувся до мене і тихо сказав у захваті: «Стільки разів, скільки волосинок на тілі корови!»
І тоді я стиснула камінці в обгортці цукерки у своїй руці.
І брат знову сказав: «Стільки разів, скільки волосинок на тілі корови».
І я розвернулася й пішла додому.
А брат повторив іще раз: «Стільки разів…»
Знайти людину
Свою першу людину я знайшла в кущах.
Людина не озвалася на мій голос, а коли я потрусила її за плече, навіть не ворухнулася.
Тоді я переконалася, що людина дихає, і вийшла з придорожніх кущів.
Зайшла до аптеки, яка трапилася поруч, і попросила тамтешню дівчину сходити зі мною і оглянути мою людину. Однак аптекарці було суворо заборонено залишати місце роботи. Натомість вона натисла «0» і потім «3» на телефоні й розказала комусь про мою людину.
Я вийшла надвір зустріти карету швидкої допомоги.
Звідти вийшов лікар (не в білому), якого я провела в кущі.
Лікар підняв людину і обдивився.
— Та вона п'яненька, — сказав лікар, поклав людину в карету і забрав собі.
До цього ми знаходили людей, коли гуляли з батьками.
Якось із татом ми знайшли дорослого дядька, а біля нього хлопчика. Дядько не міг іти тому, що спав, а хлопчик не міг полишити дядька.