Мій тато витер дядьковим піджаком його ж носа, ліквідувавши таким чином довжелезну соплю, і поклав сонька собі на спину. Хлопчик розказав, куди іти, і ми чесно занесли дядька його господарям.
Це ще були часи, коли привласнювати чуже вважалося негідним. Діяв такий стереотип.
Пізніше я почала замислюватись над тим, щоб привласнювати людей, яких знаходила на дорозі.
Якось у мене під вікном лежала п'яна людина і вила. Її привласнити не хотілося. Виникала думка викликати міліцію або швидку. Та, зрештою, людина підвелася і, виючи, пішла.
Одна моя подруга постійно знаходила людей і щоразу викликала для них швидку. Лікарі їй нарешті сказали, що їм не потрібно стільки людей і що медустанови задовбалися витрачати бензин на збирання людей.
Бо п'яним природою доручено лежати. Не варто викликати для них карет.
А потім ця ж подруга знайшла на землі людину, в якої очі вирячилися і на чоло висипав великими краплями піт. Було схоже на серцевий напад. Подруга не змогла втриматися від того, щоби викликати швидку.
Лікар підняв людину, оглянув і дійшов висновку, що й ця людина — просто п'яний мужик.
Подрузі стало незручно за свою поведінку.
Тепер я більше не підбираю людей. Вони ж лежать не на дорозі, а там, де блукає їхня свідомість.
Наш дім там, де серцю любо.
Не варто лише залишати людей на землі у морози. А в теплі дні лишіть їх набиратися сил від матері Геї, яка їх так міцно притягла. Це нащадки Антея туляться до своєї Альфи і Омеги. Облиште.
Одного літнього дня я познаходила особливо багато людин. Але жодної не взяла. Щось у мені уже обірвалося. Люди мені більше не були потрібні.
Тієї ж ночі я пошкодувала про свою бездіяльність.
Бо вночі містом їздила акуратна вантажівочка із маленьким підйомним краном, прилаштованим до кузова.
Спершу вона мчала порожня. Страшенно торохкотіла.
І постукував об борти величезний блискучий крановий гак.
У цю вантажівку потім збиралися люди.
Нарешті було виділено бензин на їх транспортування. Та з якої ж щедрої скарбниці?
Вантажівку вела Панна Квітів, Панна Панн, Панна Самої Ідеї Панни. А тепер і Панна Загублених Людей.
Якби вона могла їх збудити, вона б сказала:
— Вставай! Підведися! Ти був не потрібен там, де ти був. А тепер ти будеш потрібен у мене. Ти будеш моєю людиною. Тобі більше не потрібно лежати долі й валятися. Нарешті ти дозрів до вирішення своєї долі. Ти, як найкраща ягідка — кавун, лежав-лежав — і дозрів. Воістину щасливий ти, бо я тебе знайшла.
Тепер ти не лише розв'язав проблему вільного часу! (Нагадаю: більше не треба буде валятися.) Ти також можеш на мене перекласти свої совість і надію. Я знаю, що тобі слід робити. Я бачу все твоє майбутнє — аж до щасливої точки відправлення.
Тієї ночі я до самого ранку плакала з розпачу. Бо не здогадалася про це першою! Скільки людей! Скільки ж мені доля під носа підсовувала безкоштовних людей!
І не я тепер їхня Панна Квітів, Панна Панн, Панна Самої Ідеї Панни.
Кицюн Драмала
Жив собі звір, усе життя якого рухалося,
мов секундна стрілка,
ніс показував уперед,
серце калатало,
а маківка була націлена в небо.
Він мав нюх,
помічав рух,
інколи — відчував жах,
а звався Теренцій Птах.
І ще був звір,
чия морда завжди ставала особливо дорога
всякому, хто її бачив.
Його прізвище було Драмала,
звали — Кицюн.
Уперше Теренцій Птах побачив Кицюна Драмалу,
коли той сидів на подовжному шпагаті.
Удруге — коли він стояв у позі ластівки,
утретє — коли Кицюн файчив невелику люльку.
Коли вони зустрілися вчетверте,
Кицюн виконав кілька мудр
(це були древні рухи із найкращого танцю)
і сказав Теренцієві:
— Я бачу — твоя маківка обрала точний напрям.
У відповідь Теренцій підняв руки догори,
зціпив їх замочком і порухав головою з боку в бік,
що завжди виходило у нього винятково гарно.
Закричав півень, і почало смеркатися.
Кицюн Драмала і Теренцій Птах потисли один одному долоні й розійшлися.
Теренцій Птах ішов додому повз невелике селище і ворушив пір'їнами у своєму хвості.