У кожному подвір'ї в цілковитій темряві хтось файчив люльку або палив ароматичну паличку.
Вночі Кицюн Драмала ліг ницьма на своєму подвір'ї й широко розвів руки.
У цей час Теренцій так само лежав на своєму подвір'ї, але горілиць.
Кілька тисяч зірок світило, і кілька вогників рухалось.
Кицюн усе видовжував свої руки,
і ось уже ліва полізла на город, а через город — у ріку,
а права — перелізла через браму і потяглася дорогою.
А Теренцій за кілька хвилин відчув, ніби якась довготіла гадюка перелізла через його черево і поповзла далі, усе видовжуючись. Але ж Теренцій Птах лежав на своєму подвір'ї, сягаючи поглядом аж до темного неба. Тож він вирішив не відводити погляду від кількох тисяч зірок і кількох вогників.
Згодом ліва рука Кицюна швидко долізла до лісу
і поповзла по соснових голках.
Права ж потрапила у поле і полізла між стеблами пшениці, часом натикаючись на польових мишей, які бігли до води.
Згодом права рука Драмали здорово покололася об стерню,
тому він одразу відчув,
коли вона нарешті досягла моря.
Солона вода щипала подряпини.
У нічному морі рука Драмали майже змерзла,
але траплялися теплі течії.
Ліва рука тим часом минула кілька міст і кілька десятків сіл.
Вона тяглася крізь відчинені вікна будинків, через тіла, які міцно спали.
За кілька годин обидві руки Кицюна зустрілися,
тож він міцно стис усе, що опинилося в його обіймах.
Але Теренцій злякався, що ця гадюка,
яка тяглася йому через черево,
може зараз його задушити.
Тож він припік її вогником ароматичної палички,
яку палив у цей час.
Тоді Кицюн відкликав обидві свої руки,
і вони стали звичайного розміру.
Кицюн Драмала заснув із думкою про увесь світ і про вогник ароматичної палички.
Теренцій Птах засинав і думав про окремі зірки та про гадюку.
Лише одна людина помітила тієї ночі руку Драмали,
яка тяглася від обрію до обрію.
І ця людина швидко зробила на руці мале татуювання — чорну троянду.
«Я ніяк не зітру її», — подумав Кицюн, коли прокинувся наступного ранку.
Перевірка
Проплив.
А тепер проплив другий.
Промені — по два.
Це світло автомобільних фар сочиться у проміжок між шторою та карнизом.
Найгарніші промені.
Лежу під стіною, стеля — екран для променів.
До того приходила мама. Умовляла заснути.
Її найсильніший присипляльний прийом. Сказати, що зараз має прийти Перевірка. Дивитися, чи всі діти тут сплять.
Треба, щоб вона подумала, що сплять.
Я дивлюсь на вікно. У зелених та білих кутах і рисах малюнку на шторах мама бачить птаха. Час від часу вдень намагається мені його показати. Я бачу в ній лише криси капелюха Перевірки.
Дід реготав потім, через багато років, що я в дитинстві не боялася ані вовка, ані бабаїв, а лише якоїсь Комісії.
Не Комісії, діду, Перевірки.
Наглядачу Людей, чиї очі, як блискавки, чом не приходиш як Перевірка?
Промінь проплив.
І ще один.
Перевірко Людей, чиї очі, як промені автомобільних фар! Часом білі, часом червоні. Часом зелені, як око світлофора, що дозволяє іти.
Як і очікувалося, Перевірка прийшла через двадцять років після того, як я почала її чекати спершу зі страхом, а потім із цікавістю.
Як і варто було очікувати, з'явилася з вікна. З-за штори, на якій так і не віднайшлося птаха.
Перевірка починає:
— Прізвище?
Я сказала.
— Реєстраційний номер?
— 12 18 03.
Перевірка подумки шукає якоїсь відповідності.
— Що ти робиш?
— Не сплю.
— Ну і не спи. Притомні потрібні.
Ну от, Перевірко, чиї очі, як промені, ти бачиш, що я все роблю, як маю робити…
— Послухай, — каже вона і знімає капелюха із заломленими крисами, — я їхала сюди маршруткою і дивилася на машини попереду. Бо дивилася вперед. І там лиш червоне заднє світло. По-моєму, у мене від того червоні очі.
— У тебе очі, як блискавки…
— Послухай, у моїх сусідів недавно з'явилося чергове немовля.
(Боже, у неї є ще якісь сусіди!)
— …Його зріст при народженні був 52 сантиметри. Тож за стінкою співали містичним басом: «Я — літаюче немовля». За немовля співав хтось інший. Він же, мабуть, і носився із немовлям по хаті у моменти співу.
Перевірка перевірила, чи я слухаю уважно її дивну оповідь, і давай далі:
— А я вигадала ще одну пісню для малого хлопця: