Тут я, кицина слухачка з круглим лицем, згадала також, що мене було попереджено не вступати ні в які дискусії з кицею, адже вона може захопити суперечкою навіть затятого мовчуна. Ще на полюванні я вирішила відповідати на всі її запитання лише «так» чи «ні». Або двома словами.
А потім дозволила собі одну-однісіньку довгу відповідь.
— Ну, мені здається, — сказала я, — що цей дядько мав би знати і пам'ятати весь потік вашої свідомості від того самого моменту, коли вона почала продукувати цей потік.
— Ви справді так вважаєте? — ніби щиро пожвавилася кішка. — Мені здається, що потік свідомості не такий уже важливий як процес. Важливі його результати — оформлені думки.
— Тобто ви цей потік власне думками не вважаєте?
— Аж ніяк. І його не читаю.
— Що ж, я була кращої думки про вашу вправність.
— Бідна жіночко, іще одне розчарування, — кішка замовкла і почала вилизуватися. — Ну то, може, я піду, якщо вже виявилося, що з мене ніякої радості? — додала вона згодом.
— Ні, — суворо відповіло моє кругле лице, а серце шалено калатало від страху перед можливою втечею киці. — Будь ласка, давайте далі. І прохання не ставити більше запитань щодо доцільності діяльності, яку наразі провадите.
Кішка кліпнула очима і поворушила вусами.
— Ну добре… Отже, я спинилася на дядькові й на тому, як я копирсалася його очима у своїй голові. Мої висновки такі. По-перше, подивившись на мене таким чином, можна було би сказати, що ось киця, вона ходить біля метро, певно, у пошуках їжі. А тепер підставимо у цю формулу, панно, вас. Він міг би вгадати у загальних рисах мету вашого проїзду метром, із виразу обличчя — прочитати загальний емоційний стан. Відштовхнувшись від останнього, він міг би зробити висновок про ваші стосунки з іншими людьми, про той окремий фрагмент цих стосунків, який відбувся сьогодні. Що ще?
Я мовчала.
— Ви, панно, мовчите, а я скажу вам! Я, моя красуне, скажу вам от що!
Тут киця трохи порухалася по-всякому, влаштувалася у кріслі так ґрунтовно, що в неї аж проступило друге підборіддя.
— Найвиразніше, тобто найгірше — коли суб'єкт читання думок має свою класифікацію людей, базовану на власному світогляді. І «бачить усіх наскрізь». Іноді це навіть працює. Іншими словами, кожен, хто має бодай якийсь більш-менш цілісний світогляд, так чи інакше класифікує людей, і цей процес суб'єктом класифікації може усвідомлюватися як «бачення всіх наскрізь». Чи могли б ви тут навести приклад?
Я змогла. І видала от що:
— Можна подумки поділити людей на нормальних і придурків. І відповідно класифікувати їх, сидячи у вагоні метро. І називати це поглядом наскрізь.
— Що ж, цей приклад неправомірно було би назвати неправильним, проте свідчить він про ваші бідні здібності класифікації, моя лялечко Барбі, й про убогий світогляд того умоглядного суб'єкта розумування, якого ви уявили, складаючи свій приклад.
Така оцінка мого прикладу видалася мені образою, тому я здерла кицьку з крісла і кинула нею об стіну. Проте вона, як я і думала, спритно вивернулася, відштовхнулася від стіни усіма чотирма і знову возсіла у кріслі.
— Але, паннусю, у таких випадках найнеприємніше саме те, коли суб'єкт класифікації має подібний убогий світогляд і експлікує його на вас. Приміром, от ви їдете у вагоні, страждаючи від переливів світла і темряви свого глибокого серця, а тим часом хтось, поділяючи увесь жіночий рід на повій і дур, зараховує вас до розряду дур і підтверджує це, мов печаткою, своєю самовдоволеною пикою.
— То й що? — спитала я, вирішивши нарешті облишити свої емоції.
— Це я вам навела приклад негативної сторони всенародної обсесії читання чужих думок. То ви ж не хочете, щоб я просто експлікувала ваш світогляд на того, хто на ваших очах двадцять сьомого грудня дві тисячі восьмого року біля платформи «Тарасівка» Південно-Західної залізниці перебіг залізничні колії просто перед електропоїздом, який о двадцятій чотирнадцять рушав у бік Києва від зазначеної залізничної платформи?
— Ні.
— Чудово. Це потрібно було чітко визначити.