І приспів:
Я мало що зрозуміла з її мудрих слів. Хоча зрозуміла майже все.
— І от, — каже Перевірка Людей, чиї очі — вогники машин, які віддаляються, — я пішла до маршрутки, що мала мене завезти сюди, та мене спинило червоне світло і я стала на краю хідника. Біля мене чекала зеленого і непокоїлася метрова дитина. На ній була рожева куртка і джинси кольору індиго.
— І що?
— І от. І от ми кинулися вперед, як тільки світло нам дозволило, і загубили одна одну в натовпі, в якому всі мчали на одному рівні й лише виділялася одна голова, з котрої йшов дим. Це була двометрова дитина. Вона, тобто він, палив. Крапка вогню висіла у нього біля рота.
— І що?
— Нічого хорошого, — сказала Перевірка Людей, чиї очі, як неонові лампи, як гірлянди на новорічній ялинці. — А потім я сіла в маршрутку і рушила до тебе. Згодом у вікно побачила на полі величезну триметрову дитину. В зеленому вбранні вона танцювала, вилискуючи великими круглими колінами, помережаними зеленим візерунком. Я впізнала свою двоюрідну сестру.
Я вибігла до неї. Та помітивши мене, триметрова людина почала тікати. Я гналася, мов скажена, але її кроки були набагато більші. І, розуміючи, що вона від мене усе далі й далі, я на все горло кричала:
— Стій! Стій! Стій!
Королева Мев, королева Мод
— Цю річ мені залишила покійна прабабуся, — каже дівчина нам, гурту таких самих дівчат, показуючи темну коштовну брошку.
Хтось із нас відповідає:
— Як гарно. Як дивно.
— Було би дивніше, — кажу, — якби вона забрала її із собою.
Звідусіль дує холодком.
У кам'яній коробці на березі ріки ми чекаємо початку останньої на сьогодні пари.
Сонце яскраве, холод великий.
Скоро сонце сяде.
Іще ближче до води гурт школярів стоїть у черзі розміняти паперові гроші на 50-копійкові монети. Аби піднятися на фунікулері й продовжувати мандрівку, організовану нині після уроків.
У тому місці, де два фунікулери розходяться, — велике око.
«То око королеви Мев. Та де ж шукати друге? Певно, друге примружене і підтоплене у Дніпрі, його не видно.»
Це зазначає маленька Ірина. Їй дивно на душі. Дивно себе почуває. Поки не впевнена, але, можливо, у неї ввечері буде температура. Гурт іде далі й далі.
За ними йде королева Мев.
Та ні, королева Мев лишилася дивитись угору одним оком (бо ж друге — підтоплене).
Але чим дихає королева Мев?
«Напевно, напевно, її легені також заховано глибоко у Дніпрі», — думає Ірина, і коричнева гумка якраз сповзає з її коси і падає на бруковану алею. Але ніхто того не може помітити, бо Ірина йде останньою серед дітей.
А я глибше загортаюсь у темну коричневу куртку. Я пробую слухати лекцію.
«Де ніс королеви Мев? Хіба що ця гарна жіноча постать у білому пальті, яка стоїть непорушно. Це і є ніс королеви».
Гурт дітей обходить Михайлівський Золотоверхий, гурт дітей прямує до Софії.
«Але де рот королеви Мев?»
Якраз оповідають про те, що Михайлівський Золотоверхий несправжній. Справжній було підірвано і зруйновано.
«Та величезна вирва, яка лишилася, — думає Ірина, — невже то був рот королеви Мев?»
«Ні, — думаю я, — я так зовсім змерзну». І кладу руки в рукави одна до одної. Конспектування на тому завершене.
«Ні, — думає Ірина, — ні! Як я могла таке подумати? Я тепер ніколи не зможу цього забути! І не прощу себе за те, що подумала таке негарне про королеву Мев».
Червонющий круглий листок упав їй на плече, припав до червоної куртки.
«Ось він, справжній маленький гарненький ротик моєї королеви. Королеви Мев».
Ірина на ходу дістає яблуко, з'їдає все, залишає тільки кісточки. Кидає їх долі.
Королева Мев більше не показується.
Я не відчуваю своїх ніг по кісточки.
У Софії Київській Ірині паморочиться в голові. У роті починає пересихати, але там іще досі пахне яблучком.
Жодна з думок, які я чую, до мене вже не доходить. Ніжки змерзли до колін.
Сутеніє. Гурт дітей рушає до метро. Назустріч їм мчить навіжений бізнесмен у куртці, шворкою якої ненавмисне дає по обличчю Ірині.
«О, це вже королева Мод. Мев уже пішла. А коли з'являється Мод, усе електризується. Але без іскор. У повітрі — маленькі темні електричні розряди, один із яких щойно дав мені по щоці».