Я ж ногами, які мене лише через раз слухаються, рушаю додому. І не зустрічаю дорогою жодної з королев. І хто така врешті ця Мод? Не знаю такої.
А хто така Мев?
Раптом схотілося, щоби перша ж перехожа стала пе- реді мною і оголосила: «Дак Мев — це ж я!»
Кажу ж, не існує жодної Мев!
Не подіяло.
Іду купувати виноград без кісточок.
Останній чіткий спогад Ірини про сьогодні — погляд на високий будинок з вікна тролейбуса. Тільки почали запалювати світло. Із жовтих вікон — вибаглива, але майже рівна лінія. То лінія плечей Мод.
Далі Ірина пам'ятає себе уже в ліжку. Над нею нависає морда сірого кота. То Пан Коцький.
Пан Коцький поїть дівчинку молоком з медом. Вливає останню краплю, коли, здавалося б, уже нікуди. Пан Коцький сідає біля ліжка Ірини і веде мову. Її Ірина взагалі не пам'ятає.
Але ось чобіток на високому підборі наганяє кота.
Ну нарешті. Це королева Мев. Схожа на лисицю. Її голос — лісовий голос дрібної тварини.
— Ну що ж, — каже Мев.
— Нічого-нічого, — каже Мев і гладить руками щоки Ірини, витираючи рум'янець і сліди від появи Мод.
Мев цілує Ірину в обидві скроні.
— Скажи, як мене звати?
— Мев, вас звати Мев.
— А знаєш чому? Бо я ношу в собі одну клітину справжньої королеви. На неї можна подивитись.
Мев показує на комір своєї сукні, де серед інших багатих оздоб блищить темно-червоний камінець.
— Це не частина сукні, — вгадала думку Ірини Мев. — Це частина мене самої. Ти, Ірино, ніколи не побачиш королеву всю, тільки частинами. Тому дивись на неї зараз. Дивись тепер.
Мев іде, приходить Мод.
Мод відносить крісло Пана Коцького подалі від ліжка Ірини, сідає туди. Щоби бачити дівчину всю.
І щоби дівчина бачила всю королеву.
Її чорна сукня блищить, ніби бачена з комп'ютерного монітора, а не насправді.
Та ні. Як темне світло у дзеркалі, що місцями переходить у блиск.
— Ну що, Іринко? Я Мод.
— Королева Мод.
— Я співатиму для тебе, і ти заснеш.
Мод узяла до рук ліру.
Її голос — то був голос канарки, найвищі ноти кожної птахи.
— Слухай уважно. Найвища нота мого голосу — одна клітина голосу справжньої королеви.
— Ти могла би взяти цю ноту і тримати її?
Мод засміялася:
— Ні, я можу брати її лише у пісні. Всі пісні, які я знаю, мають лише одну таку ноту. І є тільки одна пісня, де таких нот дві. Я заспіваю саме її.
Я стояла внизу, чекаючи, поки Мев спуститься, йдучи від Ірини. Я схопила її за руку і притягла до себе. Боже, якою слабкою проти мене була ця королева Мев. Якою тонкою, без брів, без вій. Я поклала руку їй на комір, туди, де жив червоний камінець.
І мене заціпило. Мев спершу не розуміла нічого, а потім засміялась і втекла.
Саме тоді від Ірини вийшла Мод. Я схопила її так само легко, як Мев.
— Співай! Та співай же мені!
Я трусила її за плечі.
Мод не співала, а тільки сміялася.
— Ну чого ти регочеш? Ти не розумієш. Це для мене. Тебе прошу я.
Мод знітилась. Глибоко вдихнула і чесно тримала найвищу ноту, поки стало сил.
Листопад
Обертаючись навколо Сонця, Земля підставила йому інший бік.
А той, на якому ми, повернула до чорного космосу.
Не в міру жовті дерева дивно бовваніли на тлі сіро-блакитного неба. Ледь що — одразу починало сутеніти. Навіть серед дня, навіть зранку. Туман пожирав усе, руді вогнища пожирали листя і дерлися вгору.
Електрички верещали, поїзди кричали басом, гальма машин нервово повискували. Але коли западала тиша, ставало ще гірше.
Самотній песичок сидів на пагорбі й, поки ще не зовсім смерклося, зосереджено дивився у далечінь, звідки до нього повільно, але впевнено наближалася темна крапка. Крапка виявилася хлопчиком Петриком, якого зазвичай називали ніжно — Петька.
Петька поволі гриз сушене гарбузове насіння і на мотузочку тяг за собою поїздочок. Наблизившись до песичка, Петька враз забув гризти насіння, забув навіть сплюнути велику білу лушпайку, яка так і повисла у нього на губі.
— Я — Пес, — сказав песичок.
Петька не одразу збагнув, що йому варто і собі сказати, хто він такий. Натомість він підтяг поїздочок поближче до себе, сів на нього і подивився вгору на сіро-синє тло.
— Я Петро, — сказав згодом Петька, обтрусивши лушпиння з губи та одягу.
Песичок тим часом також задивився вгору.
— Поки ти йшов сюди, — повів мову Пес, — я тут формував свою думку з приводу кількох питань.
Петька перевів пильний погляд на співрозмовника.