— Що під кущем?
— Голова.
І три дівчини підняли руки, відчепились одна від одної й розірвали дракона.
Дівчина в зеленому стала в коротку чергу, дівчина у кожушку із лицем непорушним звернула у провулок і тільки дівчина у червоній куртці сказала неправду.
Дівчина у червоній куртці надурила всіх.
Вона вийшла не гуляти. У день, коли відчиняються двері до Хати Сонця, можна потрапити під землю, де люди лежать.
Вхід до провулку, який був їй потрібен, завалили камінням.
Як тепер бути людям, котрі тут живуть?
І вона полізла вгору на завал…
Дівка швидко злазить із кам'яного завалу, але сонце нижчає іще швидше — і вона біжить.
Місто ніби вже й закінчується. Голі кущі заступають дорогу. Не можна навіть здогадатися, куди це вона іде, що аж кущам не байдуже.
А їй кущів не досить. Вона знає: ту, кого вона шукає, можна зустріти будь-де, будь-коли. Тільки сонце уже заходить.
Певно, люди дедалі менше розраховують на його світло, тож не помічають, який у них короткий день.
Якби ж він був хоч трішечки довший, чи мало б тоді якийсь сенс її ходіння на захід сонця?
Ні, не мало б. Як не має і тепер.
Добре, що вона зараз одна у цих кущах, у цьому болоті. Бо там, де двоє, там між ними народжується новий бог. І деякі з них забороняють іти на захід сонця.
Але кущі втратили до неї інтерес, бо вже й сонце майже зайшло.
Дівчина у червоній куртці подумала: після каміння і кущів її перестрінуть собаки, а потім і люди.
Та от тільки ж вона була лише маленький початківець, тому до цього рівня так і не дійшла.
У таких справах кожен початківець. А той, хто їх знає добре, ніколи не піде на захід сонця. Бо там таки нічого нема.
І після каміння і кущів була тільки крига: замерзло маленьке озерце. І дівчина пішла по ньому. Бо куди подітися, якщо не іти назад?
А крига не тріснула. Та сонце сіло і вже забирало свої верхні промені. Але на тому березі озера, через дорогу від води, стояла хатка, в якій якраз увімкнули новорічну гірлянду, та тільки білі-білі вогники. Хтось відчинив двері, витріпав ковдру і вже хотів зачиняти, а наша дівчина поставила свою ногу, щоб не зачиняв. І тоді господиня цієї хати спитала, чого дівка хоче.
— Я шукаю ту дівчину!
— Навіщо?
І господиня почала тиснути дверима, хотіла вже від гості відмежуватися. Бо для неї, вочевидь, у принципі не могло бути причини пустити дівку в червоному до тієї, кого дівка шукала в такий немудрий спосіб.
А вона візьми і скажи:
— Хоч поговорити з нею.
Космос
— От наприклад, — казала я, дістаючи із землі маленьку часничинку, — сьогодні їду сюди через ліс…
На хвилинку я завмерла з обтрушеним часничком у руці, загубивши думку.
Моя співрозмовниця працювала спиною до мене, тому незручно повернула голову мене послухати. Але так само застигла.
За мить усе відійшло, і я говорила далі:
— Їду, значить, у маршрутці, а там грає така пісня, — я розігнулась, кинула часничок на купу і знову завмерла, щоб згадати повністю пісенні слова.
І замовкла.
Обличчя співрозмовниці знову розвернулося до мене і значущо кивнуло.
Часник засох, тому його треба було викопувати, а не висмикувати: потягнеш за сухе бадилля — часничка не знайдеш у руці.
Я серед різнотрав'я відшукала наступне засохле стебельце і поставила біля нього лопату.
З боку співрозмовниці повз мій лікоть на купу акуратно пролетів маленький часничок.
Я розказувала далі:
— І подумки я дала йому сили підняти з попелу загублену любов.
Співрозмовниця засміялася, повз мене пульнувся ще один викопаний скарб.
Вона потихеньку сміялася, поки ми не сіли разом, поруч із мішком, на якому сушився купою часник, а потім сказала:
— Уявляю, як той хлопець стоїть на узвишші, схожому на це, — показала рукою праворуч, — і відчуває у собі сили підняти з попелу загублену любов.
— І бачу я, що це добре, — кажу я.
— І є одна новина, — згадала співрозмовниця. — Страждань більше не буде.
І витягає з кишені пом'яту барвисту листівку із таких, що їх роздають на вулицях свідки Єгови.
На ній — звірі, птиці, квіти, люди і написано: «Страждань більше не буде». Далі листівку читати не хотілося. Листівка була хорошою тільки до цього місця.
— Це тому, — кажу, — що ВІЛ не передається.
Обличчя співрозмовниці виразило сум'яття.
Я пішла до своєї торби, покинутої в тіньку на іншій стороні городу. Там лежала моя мобілка, в котру якісь люди завбачливо вмонтували фотоапаратець.