І показала співрозмовниці фото київської маршрутки із написом «ВІЛ НЕ ПЕРЕДАЄТЬСЯ».
Я підозрюю, що далі, меншими літерами, на маршрутці йшлося про те, якими саме шляхами ВІЛ не передається. Але на малесенькій фотографії мого завбачливого фотоапаратця менших літер не було видно.
Співрозмовниця знову зраділа, нахилилася над мішком і розворушила часник, аби просихав рівномірно.
— Часник дуже древній і мудрий, — сказала.
— Ага. «Хай думає сам».
Назад ми їхали так само маршруткою, але вже в компанії цибульки і часничка.
І я з місця в самому кінці салону машини завбачливо закричала:
— Біля кінотеатру «Космос» — зупиніть!
Зупинки залишають за собою імена кінотеатрів, яких давно вже нема серед живих.
І ми з акуратними торбочками в руках зійшли на зупинці, де замість кінотеатру «Космос» були тільки пил та попіл.
Вербовий Король
Я обіцяла показати вам Вербового Короля. У святкових шатах, в короні, при клейнодах. Із почтом з усієї лісової погані. І з усієї лісової краси. Але я переоцінила власні сили. З-за огорожі я лиш покажу вам шматочок його палацу. Замалий, утім, аби відгадати увесь архітектурний задум. Отак, як шмат стіни старої кладки, що лежить у Печерській лаврі під Успенським собором. Накритий дашком від снігу і дощу. Я покажу так само! Лише без дашка.
А з почту, даруйте, явлю лише одного раба. Зате показного. Господарем битого так жорстоко, що аж розпух. Раб розпух, не господар. Того я вже довгі роки зовсім не бачила. Сподіваймося ж разом зі мною на те, що, як ми будемо його любити нарешті над усе, він таки відкриє ковану браму, якою відмежувався, і, можливо, навіть виголосивши якесь напутнє слово, дасть нам знову місце на тих таких бажаних теренах. Без жодних податків та обов'язків. Без нічого.
Ну от. Я з'являюся перед вами у темному коридорі моєї ж власної оселі. У мене на руках їде серйозне сірооке немовля. Йому менше року, та воно не заважатиме нам докучливим плачем. О ні. Нам треба лиш не припиняти розмови, а воно, забувши про все, широкими очима буде дивитися на того, хто говорить. А ви, своєю чергою, маєте його добре запам'ятати, адже це найуважніший у вашому житті слухач. Як знати, чи трапиться на віку іще хоч один.
Та ходімо в сад, я покажу вам сад. Дитячий сад. Жодного дерева у буквальному розумінні. Лише паростки добра та зла, а також інших насінин, які різні руки насіяли у душах трьох маленьких школярів. Ні, це вже не дитячий садок. Вони великі. Але розум їхній ще не достатньо зміцнів, аби самому, без ненастанного примусу, братися до домашнього завдання. От саме тому в їхніх казкових життях і з'явилася я. Без жодного лихого наміру, з немовлям у руках, з достатнього розміру різкою та достатньо гучним голосом, аби змусити їх робити те, що вони мають робити. Так уже вирішило суспільство. Навіть мені самій це може не подобатися, але за так багато років я бачила так мало підтверджень власних думок, що давно покинула їх (свої думки) виголошувати. А надто — обстоювати. І ось у правиці моїй різка, на лівиці майже заснуло немовля, а переді мною — три русяві голівки, схилені кожна над своєю книжкою. Сьогодні я вчу їх читати про себе. О, для них то величезний труд. Як тільки я зашиплю змією (щоби не тривожити сіроокого), три роти замовкають. Читають тихо. І вже здається, ніби збагнули. Та ні! Однаково читають уголос, тільки дуже тихенько. Але щосекунди все голосніше і голосніше. І ось уже навіть я чітко чую серед спільного гулу один із голосів:
«І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя».
І тут я ляскаю різкою просто перед носом у того, чий рот забув, що таке читання про себе.
Знову мовчанка. Я підводжуся віднести заснуле немовля туди, де його не дістане крик, спричинений моєї різкою. Якщо я все ж вирішу застосувати її уповні.
Повертаюся тим самим напівтемним коридором. Ви і досі тут стоїте! Таж пройдіть у сад! Ви будете вражені красою трьох моїх маленьких чительників. Але що я чую?
Знову вголос! Цього разу моя різка іще переконливіша. Хоч так само і не дістає до пальчиків. Тільки лякає. І стає аж так тихо, що чути непевні запитання квітневих птахів. Я не знаю їхніх назв. Усе своє життя я прожила у місті й не знаю, чи цей шлях був шляхом до самовдосконалення.