Та це було уже взагалі! Різка дала по пальчиках — русявий хлопчик заволав, чим збудив сіроокого. Я слухняно підвелася і пішла відправляти немовля назад у вир сну. Ні, думаю, не у вир. У спокійний потік його блакитного або й зовсім білого сну. Ви і досі стоїте у коридорі. Забирай вас чорт, то так і стійте, якщо ваш страх перемагає таку величезну цікавість.
А три голови вже виходять із кімнати-саду. На годиннику вони прочитали кінець своїх мук і початок прогулянки. Тож, не помічаючи вас, вони швидко вдягають свої кольорові куртки і шапочки, взувають чобітки — і вибігають надвір, абсолютно не зважаючи на ваші крики півнячим голосом їм навздогін:
— Нормальні люди спершу взуваються, потім вдягають куртку, а насамкінець — шапку! Зрозуміли?! Треба знизу — вгору!
Яка ваша мета? Вони вас не чують. До того ж теж знайшлася мені нормальна людина: весь час у коридорі стоїть. У них є справи — вибігати все накопичене за сьогодні на мене зло. У нас теж є справи, пам'ятаєте? Шматок палацу і розпухлий раб. Вільшаний Король, озброєні ангели та блакить за брамою. Ні, Вербовий Король. Саме той, котрий постачає мені вербові різки для виховання наступних поколінь. Саме той, що має прийняти мене так радо, ніби це його я сонного щодня кладу у візочок і везу під голим небом спати у красиві місця. У найгарніші місця із тих, які ще не відмежовано від мене художньо кованим муром.
— Ну он. Он воно, Вербове озеро.
— Де? — ви засунули свою вузеньку голову між пруття огорожі й крутите нею, мов птах.
Ото вже!
— Та між вербами! За вербами! Де йому ще бути?! Витягніть шию іще трі-ішечки вперед. Отак добре. А тепер поверніть голову праворуч.
— Огорожа горло тисне, — хрипите ви.
— Нічого. Ще трішечки. Вербове озеро того варте.
І тут ви нарешті побачили! Ваше лице осяює просто чарівна усмішка. А з правого очка крапає слізка. Ви милуєтеся шматочком озера, аж доки не починаєте задихатися.
Тоді я швидко, але обережно допомагаю вам вийняти голову. На вашій шиї багряна смуга. Це перетисли залізні ґрати.
Ми разом сідаємо на купки сміття, які починаються одразу за огорожею з нашого боку.
Ви підминаєте під себе побільше коробок від соку і кефіру, аби було вище сидіти. Ви тихесенько питаєте:
— А ви, ви… будете сьогодні дивитися?
— Ні, — кажу, — я намагаюся не робити цього надто часто.
— Будь ласка, будь ласка, візьміть це!
Я навіть не дивлюся на те, що ви пропонуєте, лише спиняю вас лагідним:
— Ні, не варто, не варто…
— Ні, не ні! Будь ласка, я ж обіцяв… Навіть не вам, а тим, хто зволив мене із вами познайомити…
— То їм і дасте!
— …Я ж обіцяв, що сповна віддячу…
— А ось і раб! — зневажливо показую рукою на дебеле тіло, яке випливло з цегляної коробки в межах кованої огорожі. — Йому випадок послав гори бабла. А Вербовий Король притяг сюди за волосся і крикнув: «Десятину віддай мені, відмежуй моє озеро від куп сміття і бруду! І хай ніхто сюди не ходить, окрім тих, що дбатимуть про мій спокій!»
Ви вражено переводите погляд то на мене, то на простір за огорожею.
— А я попросила Короля, хай би тут була кована огорожа, а не високий мур, як скрізь. Щоб мені можна було дивитися. Видно, великі діла мої в очах Вербового Короля, коли він почув моє палке прохання і звелів зробити саме так, як я хотіла.
— А тепер спророкуйте, — велемовним шепотом озвалися ви, — спророкуйте, коли нарешті брама відчиниться і Вербовий Король впустить нас усіх назад у свої чисті угіддя!
— Не знаю, — сказала я. — Не знаю.
Найкращі часи
«Тобі є шість років? Хлопче, ти вже завеликий для „Половини слона“».
Це напис на рекламному щиті, який примушує мене, щоразу як його бачу, тихенько наспівувати «двадцять один, двадцять один».
Це мій вік. Так, хлопче, я вже завелика для «Половини слона». Бо минули мої найкращі часи. Жартую.
Зате якраз нормальна для другої його половини.
Але спочатку варто розповісти про мої студентські обіди. Тобто недоїдання.
Так от, вони час від часу проходили в «МакДональдзі».
Багато хто мене засудить і багато хто матиме рацію, кожен по-своєму.
Але я таки дуже люблю місця, де можна побачити багатьох більш-менш щасливих діток. Такі вже мої справи.
Тож можете собі уявити, як я зраділа, коли віднайшла для себе одну з найкращих кнайп у космосі — «Половину слона». І «Другу половину слона». Це насправді одне ціле.
Так от, якщо тобі вже стукнуло шість років, хлопче, ти просто не вмістишся у «Половину слона», хіба що ти в ранньому віці так мало їв, що абсолютно не виріс.