- Що ж це таке? - занепокоївся зрештою Митько. - Нічого не розумію!
Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
- Ну як, клює? А в тебе?
Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
- Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, - порадив Митькові Сергій Анатолійович. - А то тільки людям заважаєш.
Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
- Ну як, клює? А в тебе?
Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
- Ех ти ж, розтелепа! - розсердився я. - Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?
Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
- Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.
Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас - ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.
Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:
- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Зрештою Митько заявив:
- Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
- А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
- А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.
- Що не встиг?
- Ну, здохнути…
- Знаєш що, Митю, - сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. - Я, здається, здогадався, чому кльову немає.
- Ну?
- А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.
Митько подумав-подумав і каже:
- А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…
І тут Славко як закричить:
- Риба! В мене! Ура!
Ми помчали на той крик, дивимось - лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.
Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.
- Оце здорово! - Вітька гукає, - Глядіть, як він його спіймав! Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.
- Це він, коли закидав, - Сергій Анатолійович пояснює,- риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець - Славко. Переможець і кращий рибалка табору!
А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили - поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону - переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк - кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:
- Таке рибище й на знімку не вмістилось би!
Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!
Пліт
«Ух, як у таборі було», - написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо в світі не відмовлюсь од своїх слів. Чого ми тільки не робили!
І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.
Все робили.
Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Тобто ходили, щодня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.
Ну, Митько й придумав.
Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто схоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали - то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, шо нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі - хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.
Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця - ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!