М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!» - «Та як ти міг бачити - ти спиною стояв!» - «Я - спиною? Ти що, косоокий?» - «Сам брехло!» А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість - і закрутилося… Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.
Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.
Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.
У сусідньому таборі «Сміливий», що розташувався теж у лісі, але по той бік річки, було кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і обзивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався - рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас обзивали.
Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.
І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося - пливуть за водою дві колоди.
Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.
- Серього! - кричить. - Витягай їх! - і у воду кидається. Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.
Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:
- Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.
Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.
Витягли і їх, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли - час було повертатися.
Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.
- Завтра прийдемо сюди із Генкою, - сказав Митько.
Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище - інакше й не скажеш.
Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.
Серед ріки, на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту, стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:
Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:
- Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. - І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.
- Ах ти ж баргузін, - прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.
- Ану, загрібай, загрібай сюди! - закричав він. - Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?
Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового обличчя.
- То це ви?.. Ваш пліт? - затинаючись, спитав він.
- А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він - «знайшов»!
- Та ми ж тільки десять днів тут, - тільки й заперечив Славко.
- Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.
- Та рулюю, - відповів Славко. - А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся - пліт. Може, разом покатаємось?
- Чотирьох не візьме, - сказав я.
- А чого ж, можна, - несподівано погодився Митько. - Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.
- Як це? - не зрозумів хлопець.
- Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.
- Ану вас, - образився Славко.
- Та я жартую, - мовив Митько. - Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!
Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.
- От якби ще сюди намет поставити! - сказав Славко. - Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». - А тоді попросив: - Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. - Він узяв до рук жердину і сказав: - Ану, хлопці, беремо розгін! - І щосили увігнав її у дно.
Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в грунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.