- То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? - підступив до нього Митько.
- Та ні… - закліпав той очима.
- А з ним тобі погано? - тицьнув Митько пальцем у мене.
- Я не зна… До-обре…
- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!
- Та я ж нічого… Я задоволений… - мовив несміливо Славусик і замовк.
- А тепер, - сказав Сергій Анатолійович. - я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. - До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.
- Здрастуйте! - посміхнулась вожата.
- Здрастуйте!!! - заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.
Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.
- Це що за дикунство? - сказала вона. - Хто вас учив так вітатися із старшими?
- Ну, я пішов, - бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. - А ви тут познайомтеся поки… - І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.
Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:
- Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. - І він повів нас показувати табір.
Виявилося, шо старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, - так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, - дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.
Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.
Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями - на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім - я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.
Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, шо ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказати, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:
- Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну - ви візьмете дошку, бібікну вдруге - опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.
Просто здорово придумав! Робота закипіла ше дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:
- Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу - акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!
І ми з Митьком вилізли з машини.
Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:
- Знаєш, там у кабіні ключі лишились.
- Ти краще не чіпай, - остеріг я його. Але він не послухався.
- Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку - будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.
Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича - він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався - ще б пак! Ледве встиг відскочити.
Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав;
- Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!
Прибіг начальник табору.
- Це чиї діти? З якого загону?
Прибігла й Ірина Василівна.
- Мої діти!
Прибіг і шофер.
- Гнати, - кричить, - таких дітей у три вирви з табору!
А Ірина Василівна:
- Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.
А Сергій Анатолійович: