Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.
Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. «Убитий», - лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию - той полетів сторч головою в окоп.
Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:
- Пра-апор!!!
Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик; «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».
У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно «зелених», а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючися зрозуміти, що ж там діється.
- Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! - кричали переслідувачі.
- Сюди! Пацани! Прапор! - зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли: у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор, і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.
Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.
Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися в ліс, але з ближчого до нас краю, і так лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки - може, там стрінуться наші. Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.
Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, «зелені», замість того, щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.
- Ви тут? - одсапнув мій друг. - Побігли… Повинні встигнути! - І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурили чагарником.
Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстріч четверо «зелених».
То було повне оточення! Повніше оточення годі й уявити!
- Все! - вкляк я на місці. - І там вони!
- Все! - розгублено повторив Митько. - Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?
- З трьох боків!
- Що ж робити, Серього? Їх тут понад десяток! Наздоженуть же, - мало не плакав Митько. - Ех, така операція!
А що я міг йому порадити?
Все ближче лемент і тупіт ніг… І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: «Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!»- і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.
- Здаєшся? - закричали одні «зелені».
- Здавайся! - вторували їм другі.
Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, шо бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг - його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.
- Куди йому! - махнув рукою Митько.
- Не втече! - схитнув головою я.
Наш акордеоніст тим часом біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі «зелені». Я був певен - їм подобається ця гонитва із заздалегідь відомим фіналом.
Повз нас промайнула та група, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми так і присіли в кущах. Але все ж я встиг почути: хтось із них сміявся.
- Не втече, - зітхнув Митько.