- Бач, - мовив перегодя Митько. - Йому так нічого, а мене - так із табору…
Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів - він теж спить.
Я ж заснути не міг - весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, - думалось, - не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».
І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі - це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.
«Може, злодій? - майнула думка. - Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше - уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистомив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.
Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.
- Ха-га, - сказав він. - Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.
- Що ж тут можна вкрасти? - здивувався Славко.
- Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, - мовив Митько. - Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.
- І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?
- А зовсім необов’язково, - запевнив Митько. - Зовсім необов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому
- Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?
- Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? - розсердився Митько. - «Що» та «чого»! Хіба я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.
Коли Ставко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.
- Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.
- Це ж про який такий випадок? - поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.
Славко ухопив мене за руку.
- Не треба, хлопці, - зашепотів він. - Хай собі ходить. Яке вам до того діло?
Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.
Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку…
Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.
Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось - ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.
Хто?
Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.
- Коло їдальні, - вловив я.
Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.
- Може, він побачив нас і втік? - запитав Митько, але тут я помітив постать, шо простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.
- Оно, - вказав я. Невідомий ішов неквапно.
- Ач, - сказав Митько, - уже щось поцупив. Я ж казав. - Тоді помовчав і рішуче додав: - Будемо брати!
- Що брати? - не зрозумів я.
- Його брати. Вперед!
Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом…
- Митю, - почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.
- Їх тут двоє! - скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.
- Здавайся! - загорлав басом Митько. - Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В’яжи їх! Собаку спускай!
Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.
Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.
- Не спускати їх з прицілу! - не вгавав мій друг. - Ні з місця! Стріляю без попередження!
І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.
- Третій! - гукнув Митько.
- Омельчук! Стеценко! Знову ви? - почули ми розлючений голос начальника табору. - Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого…
- Це не ми, - заканючив Митько.
- Це он вони, - показав я рукою на грабіжників. Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили… Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі стояла валіза.