Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.
Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.
- Що за народ! - сказав він. - Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку - і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще - не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
- Ех ти, таке свято зіпсував, - сказав я.
- Я ж не хотів, - розвів руками Митько. - Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.
Конкурс пісні
- Діти, - сказала якось Ірина Василівна. - Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
- Ну, це неважко, - відповів за всіх Митько.
- Неважко просто так заспівати, - заперечила вожата. - А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
- Придумаємо, - заспокоїв її Митько. - У нас навіть акордеоніст свій є, - і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
- Я так не можу… щоб іти і грати. Мені треба сидіти.
- А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед журі, ти зможеш і сісти, - пояснила Ірина Василівна. - Із своїм акордеоністом набагато краще.
- Я боюся, - заскиглив Славко. - Це така відповідальність… Я щось не те заграю.
- Не бійся, - поплескав його по плечу Митько. -Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
- Ну от іще, стіле-ець, - протягнув музика. - Всі з мене сміятимуться…
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі…
Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.
- Що ж, на перший раз непогано, - похвалила нас вожата. - Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.
Спробували - теж вийшло добре.
- А давайте, - тут Люська говорить, - у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!
- А вийде? - вожата засумнівалась.
- Вийде, - Наталка їй. - Люська балетом займалась, у неї вийде.
- От спробуймо, - Люська розходилася. - Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка - ось так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
- Я не можу, - Митько каже. - Я стілець несу.
- Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору - дивіться! А дівчатка отак, півколом.
- Справді, ніби непогано, - погодилась Ірина Василівна. - Ану, спочатку…
- Та-ра-ра, - заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.
- Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, - сказала вожата, - але маємо ще п’ять днів попереду.
П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.
Настав день огляду.
- Знаєш що, - каже мені перед самим початком Митько, - понеси за мене стілець.
- Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.
- То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
- Зрозумів. А ти?
- А я? - Митько засміявся. - Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, - знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускати, а деякі продовжувати махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.