- Сміхота, - сказав Юрко. - Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі - начальника табору, старшої вожатої і лікаря.
- Три-чотири, - прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав стояти наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дивився на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялося якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулися на майданчик.
Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз, - за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.
Ловись, рибко!
Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:
Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.
- Оце я розумію, - каже. - На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!
- А ти збираєшся взяти участь?
- Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.
- Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.
- Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.
- Тоді звичайно. Але…
Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.
- Коли ви вже слухатись будете! - каже. - Всі вже їдять давно.
- А вудочки де брать? - ми в неї питаємо.
- Та у Сергія Анатолійовича.
Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив - посмутнішав трохи:
- Вам що?
- Нам вудочки.
- Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.
Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:
- Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди.
- Ти про що це?
- Про вудочки. Ви вже взяли…
- І ти теж ловитимеш?
- А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!
- Ой, держіть мене втрьох! - Митько сміється. - Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй - зразу вся риба догори животами спливе.
- От я скажу, які ви… - запхикав Славко й пішов геть. Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок - хоч акул лови.