— Та спочатку ніяк. А потім подумав я, що іноді ж треба до себе увагу привертати, щоб ніхто тебе не помітив. Он знав я одного кишенькового злодія, так той з футляром від скрипки завжди ходив. Всі його пам’ятали, а ніхто і подумати не міг, що він гаманець украв чи годинник зрізав. Так і ті поляки — у місто приїдуть, гамір піднімуть, усі їх бачать, а ніхто не помічає, не чекає від злочинців такого нахабства.
— Ну, Іване Карповичу, недарма про вас слава йде як про відомого сищика! — Хомутинський аж сльозу пустив від розчулення.
— Мабуть, сам найвідоміший англійський сищик Шерлок Гольмц за честь мав би товаришувати з вами! — авторитетно каже Боря.
— Ну, — трохи аж ніяковію я. — Це ви, Борю, вже перебрали. Пан Гольмц — то величина на весь світ відома! Як він ту справу з собачкою розплутав!
— То ви і про Гольмца чули! — дивуєтеся Борис. — Яка ж ви сучасна людина! У футбол граєте, про Гольмца чули!
— Життя зараз прудке зробилося, треба встигати. І вчитися, бо інакше швидко тебе життя в дурні пошиє, — кажу я не так щоб похвалитися, а більше для навчання молоді.
— Ну, ходімо, Іване Карповичу, в кабінет. Увінчаємо цю блискучу справу відповідним завершенням.
Що значить інтелігентна людина — грошові питання не за столом і не при родині, а в тиші кабінету. Розплатився, як домовлялися, ще і накинув зверху добряче, для вдячності.
— Рятівник ви прямо мій, Іване Карповичу. Рятівник!
— Порядній людині чого б і не допомогти. А ще ось, подарунок для вас маю, — кажу і даю аркуш Хомутинському.
— Що це?
— Лист, який я у валізах грабіжників знайшов. У листі тому план роменського відділення банку і приписка, щоб обов’язково узяти документи. А охоронця не вбивати, просто приспати, щоб на нього підозра була.
— Як же вони його приспали? — дивується Хомутинський.
— Просто. Коров’ячий міхур наповнили хлороформом і під стіл, де Панько сидіти мусив, поклали. Разом з ось таким механізмом, — поліз до кишені, показую. А там годинник, пружина та голка. — У потрібний час пружина спускається, штовхає голку й міхур пробиває. Хлороформ випаровується, і людина засинає. Міцно. А канарка загинула.
— Ну, хитруни! Польська наволоч!
— Не така вже і польська. Ви до листа придивіться уважно. Чи не знайомий вам почерк?
Придивляється Хомутинський, аж пенсне на носа одягнув.
— Начебто ні. Хоча.. Зачекайте! Господи! — дивиться розгублено на мене. — Це ж почерк радника голови правління!
— Його, — погоджуюся. — Це ж він грабіжників наводив, за що отримував чверть. А в вашому випадку ще й вирішив вас покарати, зробивши винним.
— Ну, змій! Гадюка отруйна!
— Гадюка А з гадюкою не жартують, гадюку знищувати треба.
— Знищу! Та цим листом я його розчавлю! Ну, негідник! Грабіжників наводив! Паразит! І за погибель його треба випити!
Хомутинський кинувся до шафи, дістав звідти пляшку красиву.
— Коньяк! Дербентський, найкращий! — налив у келихи, випили ми. Потім поліз він до гаманця, дістав сто карбованців. — Це вам, Іване Карповичу, ще премія.
— Ні, дякую, за одну справу дві премії взяти не можу, — кажу, бо і в мене ж принципи є.
— Іване Карповичу, беріть! Від щирого серця плачу.
— Я знаю, що від щирого, але взяти не можу.
— Іване Карповичу, я ж вас у халепу зі справником завів, — кривиться Хомутинський. Порядна людина, як є каже. — Він же тепер вас ненавидить і шкодити буде. Візьміть гроші, прошу.
— Ні, дякую, але не візьму. Краще ви цю сотню на притулок сирітський якийсь чи на побудову храму Божого витратьте. А щодо справника не хвилюйтеся, немає вже його.
— Як немає? Сьогодні приходив він до банку, клав гроші на рахунок, мабуть, якихось купців знову притис Веселий та задоволений такий. Питав, як у вас справи. Не вибачить він!
— А мені його вибачення і не потрібні. До того ж, у житті буває, що от сьогодні веселий, а завтра плаче.
Ще ми коньяку випили, і я пішов. А за два дні знову примчав Микола Ісидорович до мене на хутір.
— Арештували справника нашого! Арештували! — аж кричить, із візка вистрибнув, біжить до мене. Розповідає, що приїхало керівництво з Харкова, зброю у Базілєвсова забрали, на руки кайдани одягнули, як на злочинця. Ну, а як інакше, коли в столичні газети потрапило фото, де пан справник у оточенні банківських грабіжників при параді стоїть, наче благословляє їх? Тут уже скандал ніякими грошима не замазати. Хоч і не посадили, але відправили аж у Семиріччя, до китайського кордону, так що більше про нього й не чули.
— Іване Карповичу, ну от звідки ви знали, що не стане справника? — все допитувався Хомутинський. — Невже вмієте майбутнє передбачати?
— Борони Боже майбутнє передбачати. Це хрест для людини заважкий, щоб ото майбутнє своє знати. Просто чогось подумалося так мені, — кажу і посміхаюся. Бо кредит віддав уже, хоч кукурудзу ще збирати не починав. І бригада в хаті ватерклозет робить. Щоб як у німців. Недарма ж на небезпеку наражався і з тими поляками ледь ноги не повідбивав.
Полювання на мисливців
кось по обіді я сидів за самоваром у садку та пив чай з медом, радіючи теплу. Був травень, ми вже відсіялися, пройшли дощі, й усе віщувало добрий урожай, від чого серце моє раділо і наповнювалося вдячністю до Господа нашого. Я аж чашку з чаєм поставив, бо якось мені здалося, що неправильно, коли водночас думаєш про Бога і чай п’єш. Хоча тут питання складне. Пам’ятаю, був у нас у полку, ще коли я в Туркестані служив, такий собі Євграф Конюхов. Солдат так собі, але от було в людини вміння запитання вигадувати. По сто в день, і таке запитає, що іноді стоїш і очима лупаєш, не знаєш, що відповісти. Так той Конюхов одного разу замислився, чи можна про Бога думати, коли до вітру пішов. Уявляєте, оце таке вигадати! Мало того, що вигадав, так ще й спитав у нашого полкового священика, отця Георгія. А отець Георгій, герой Шипки, колишній гусар, нічого не відповів, а тільки такого стусана дав, що летів Конюхов з храму-намету, наче крила мав. Бо ж думати треба і про що питати, і про що думати.
Я ось про те подумав, що і чай від Бога, і мед гречаний, і світло сонячне, і трава зелена та інші речі, які життя нам прикрашають. Так мені добре стало, що аж сльозу пустив. Підвівся, накрив стіл покривалом, щоб мухи не налетіли, а сам пішов бричку ладнати, щоб до міста їхати. Займаюся, коли кухарка моя, Уляна Гаврилівна, вийшла нагадати, що мені у місті купити і зробити треба Воно-то зручніше було б, якби Уляна Гаврилівна все те написала, але от бувають же такі дива, ніхто її писати навчити не зміг. Вже і я брався неодноразово, і з Капітанівки вчителя запрошував, навіть із Ромен харківського професора, який там відпочивав, возив, а хоч ти що хоч. Пояснив мені той професор, що буває таке, що неспроможна людина до письма Комусь ведмідь вухо відтоптав, а комусь Бог літер не дав. І вона ж не дурна, Уляна Гаврилівна, вона в мене за секретаря, як ото у великих панів буває. Чи за нотатник, як у панів менших. Що не скажу, все запам’ятає і нагадає вчасно. Отаке диво, хоч сама ж жіночка неписьменна, але пам’ять має таку, що хоч показуй за гроші. Спитай її, про що панотець наш на проповіді говорив позаминулого року на Великдень, так слово у слово розповість! Я спочатку не вірив у здібності такі в селянської баби, ще й горбатої, але коли перевірив кілька разів, то сумнівів уже не було. Хоч і неписьменна, але з золотою головою.
— Добре, Уляно Гаврилівно, зараз запишу, щоб нічого не забути.
Поки записав, Уляна Гаврилівна мені вже вузлика з їжею винесла. Це в неї залізне правило таке було, що хоч до сусіднього села їдь, а вузлик із сидором візьми. Там тобі і хліб, і сало, і огірок із сіллю. А ось цибулю чи часник ніколи не клала, бо ж знала, що в місті я з панами часто зустрічаюся, а вони запахів таких не люблять, зіпсовані хранцюзькими витребеньками.
— Ну, Уляно Гаврилівно, поїхав я.
— Щасливої дороги, Іване Карповичу, — каже і вклоняється мені аж до землі. Скільки не бився, а так і не зміг її від цього віднадити. Бо що я — пан якийсь, щоб мені кланятися? Але Уляна Гаврилівна дуже мені вдячні були, що взяв я її, каліку безхатню. Воно ж бачите як, народилася Уляна від кацапки однієї, яка разом із артіллю теслярів неподалік тут працювала Жінка та кухаркою була, у гречку стрибнула, завагітніла, вже сюди з черевом прийшла, поки тут працювали, дівчину народила та й у провалля її викинула, немов то не жива людина, а собача якесь. У тому ярку дитині б і гинути, та випадково знайшов малу дячок один сільський. Ішов він п’яненький і злякався гніву Божого, підібрав маля. Здогадувався, чиє воно, бо ж у наших краях дітей ось так не викидають. Пішов до села, де артіль працювала, а їх і сліду вже не було. Гроші за роботу отримали і далі повіялися. Кажуть, що на Кавказ кудись. Походив дячок із дитиною і додому собі поніс, бо ж не викинеш. А вдома жінка дячка лаяти почала, бо і своїх ротів вистачає, куди там ще чужі годувати. Жінка була зла та вперта, дячок її боявся і пообіцяв, що вранці віднесе дівча у притулок до міста Але вночі наснився дячкові Микола Угодник, який наказав дівча залишити. Строго наказав, тож дячок, хоч і був слабохарактерний, але тут уперся, жінку не послухав і дитину залишив. Навіть коли дізнався, що каліка вона, горбата Казав, що то від падіння у провалля, коли вона спинкою вдарилася, така біда в Улі. До чотирнадцяти років жила вона в дячка, а потім помер він. І одразу жінка дячкова вигнала каліку з хати. Почала вона поневірятися по чужих людях. Може б, і пропала зовсім, сирота та ще й калічка, але взяла її до себе жіночка одна в Ромнах. З німкень, вона цукерню в місті тримала. Кажуть, у тої жінки маленька донька колись померла. Біда пом’якшила серце жіночці, пожаліла вона каліку, пригріла, багато чого навчила, особливо готувати та інших домашніх справ. Коли померла, то спадкоємці цукерню продали, а Улю вигнали, ані копійки не давши, навіть речей не дозволили забрати. Знов би їй поневірятися, коли я її до себе взяв, бо вподобав її тістечка смачні. Сміялися з мене: ач дурний який Іван Карпович, каліку в прислугу бере. Що вона й чавуна на рогачі не підніме, щоб у пічку поставити. Не підніме — і не треба, у мене вона на плиті готувала, де рогачі непотрібні зовсім. А в роботі вона була метка та моторна І вже як приготує щось, то взагалі рай. Ну, і пам’ять така, що нічого я тепер не забував.