їду ото собі шляхом серед полів, підганяю Чалого, коня свого. Купив я його минулого року на ярмарку за копійки. Бо ж на одну ногу шкандибав, а ще вся спина в ранах, на яких мух хмари цілі. На нього й дивитися ніхто не хотів, навіть на м’ясо не брали, бо худий занадто. А я взяв. Бо в коні, як і в людині, треба бачити не тільки чим він є, а ще й чим може стати. Ледь з Ромен до хутора привів його, кого не зустрічав, усі сміялися, що обдурили Івана Карповича, збули йому непотріб. Я тільки посміхався. Три місяці лікував бідолашного Чалого, відгодовував його вівсом та свіжою травичкою і викохав справного коня. Зараз уже й не скажеш, що помирав. Он як жваво йде, летить прямо. Колишній власник як побачив Чалого, так ледь не вдавився від заздрощів. Воно ж у наших краях найбільше чудовисько — то жаба, яка душити починає, коли добре в когось. Нехай душить. У них — жаба, а в мене Чалий.
Радію я за коника, коли помічаю, що у ярку неподалік дороги мужички зібралися. Цікаво мені стало, я і з’їхав туди подивитися. Бачу, що місцеві, з Капітанівки, села сусіднього.
— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже мені Петро Заремба, він тут найстарший.
— Доброго. А що це ви тут робите? — питаю я і дивлюся, що віз із соломою поруч, сітки якісь.
— Та ось, Іване Карповичу, лисиць зібралися вполювати, — відповідає Петро.
— А де ж ваші рушниці?
— Рушниці — то панська забавка. Кожен набій грошей коштує. А ми так, по-дідівськи, задарма полюємо, — посміхається старий. — Давайте, хлопці, набивайте.
Дивлюся, що мужики беруть з воза солому і жмутками набивають нори навколо пагорба невеличкого. Нір тих багато.
— Бачите, Іване Карповичу, який палац собі кляті лисиці вирили, — каже Заремба.
— Бачу. Розкошували вони тут, — вказую на купи пір’я та кісток курячих.
— Ага, спасу ніякого від них немає. В мене стара по десять квочок залишала навесні, у травні сотні зо дві курчат, а до вересня добре, якщо три десятки залишиться. А всіх інших лисиці перетягають. І не тільки ж у мене така біда, а по всій Капітанівці. Урвався в нас терпець, Іване Карповичу. Що це воно виходить, що звір дикий курятинку їсть, а нам, людям православним, самою картоплею душися? То вирішили ми з лисицями поквитатися. Щільніше, щільніше солому забивай! Наче капусту в діжку!
— А он ще нора є, — вказую. — Чому її не забиваєте?
— А щоб хутро мати, Іване Карповичу. Воно-то зараз і не дуже добре, весна ж, а все ж якась копійка. Ну що, готові? — питає старий хлопців, ті кивають. — Сітки давай.
Сітки поставили біля єдиної нори, не забитої соломою. А всі інші підпалили, почали чекати. Вогонь, дим, з-під землі чутно стало писк лисячий.
— Не знаю, з рушницею якось краще полювати, — кажу я.
— З рушницею, Іване Карповичу, ви одну чи дві лисиці вполюєте, а інші розбіжаться. Нам же треба, щоб усіх до одної. Лови, хлопці!
Ось перша лисиця з нори вистрибнула і засіпалася в сітях. Схопили її, а ось уже друга. Далі я дивитися не став, поїхав. От хоч і з села я сам, звичайний мужик, а не люблю дивитися, як тварин вбивають. І не те щоб боюся крові. Солдатом же був, потім в охоронному відділенні скільки років. Бачив кров, і багацько бачив. Але так до неї і не звик. Навіть курку мені зарубати неприємно, не кажучи вже там про корову чи свиню. А вже за коня, то й говорити годі. Бо кінь же наче людина, ви тільки в очі Чалому моєму подивилися б, коли я його на хутір віз. Думав, бідолашний, що на шкуродерню його тягну. І лисиці ці наче хижаки, але все одно створіння Божі. Гріх їх убивати, та ще ось так, купою. З рушницею, так наче хоч якийсь шанс у лисиці є, чи ти її вполюєш, чи вона тебе обдурить. А ось так — бійня якась.
Нагнав я Чалого, викотив на шлях, і зацокотів віз колесами по бруківці. Швиденько до Ромен доїхав, спочатку повернув у крамницю, щоб чаю та інших колоніяльних товарів купити. Люблю я, грішний, чай. Ніколи на чаї не економлю, а отих невігласів, які чай двічі, а то й тричі заварюють, так на каторгу б відправляв за паплюження милості Божої, якою даний був нам чай для оздоблення життя. Купив його два фунти, індійського, чорного, великолистового, та спецій різних, які Уляна Гаврилівна замовила. Вона в німкені своєї навчилася їжу припахчувати, і я звик, щоб не просто посолити, а з прянощами їсти.
Потім поїхав на пошту. Там на мене кілька листів чекало звичайних. А один дивний якийсь: замовний і від невідомого адресата з села Справа Надважливого повіту Термінової губернії. Ось так. Я-то в школах не вчився, але губернії Отечества знаю. І знаю, що ніякої Термінової губернії немає. Жарт це якийсь, чи що. Пам’ятаю, як у нас хлопці в конторі коли до борделю Розочки Шпільман ходили, то жартували, що це вони пишуть листи в Нижньопуп’янський повіт, село Волосинка. А тут, значить, справа якась є дуже важлива та термінова.
Від’їхав я від пошти трохи, конверт розірвав, а в ньому лист. На папері білому, дорогому, написано: «Шановний Іване Карповичу! Маю до Вас термінову справу. Чекаю у п’ятницю, о другій по обіді, в готелі „У Генріха”, що в Охтирці, у номері 36. Буду вдячний за розуміння. З повагою, Ваш шанувальник». Окрім папірця з листом, у конверті також був інший конверт із написом «На знак серйозності намірів». У конвертику червоніла асигнація в десять рублів. Цей «шанувальник», як він підписався, вмів вести справи. Аби не було десятки, нікуди б я не поїхав, бо подумав би, що це несмішний жарт, а ось десятка надавала проханню вагомості.
То у п’ятницю зранку я вже торохтів із Чалим на Охтирку. Думав про те, хто на мене там чекає. Мабуть, пан якийсь, бо ж почерк вишуканий, штиль теж, конверти дорогі й зустріч у готелі. Купець якийсь ніколи б у готелі не призначив. Обрав би трактир чи крамницю свою. Точно пан. Але не з тих панів, що по балах літають, а з тих, що справу знають. Он десятку в додатковий конвертик вклав, бо ж чув, що поштарі люблять конверти на світло дивитися. І як щось таке цікаве побачать, то собі забирають. А лист, зник лист, не знаємо, де й подівся. То ще в один конверт гроші завернув, щоб поштарі не побачили і дійшов лист до адресата. І поклав же рівно стільки, скільки потрібно, щоб і зацікавити мене, і марнотратом не виглядати. Оце почуття грошової міри, воно у панів нечасто трапляється. Вони про гроші думати не люблять, бо це, мовляв, ницість. Розкидаються грошима, а потім без копійки залишаються. Вчора був орел, а сьогодні курка обідрана. Багато я таких історій бачив. І скажу, що гроші не любити можна, але поважати їх потрібно. Бо за неповагу до себе гроші карають незгірше, аніж керівництво.