Про ті кістки була доповідь повітового лікаря, який засвідчив, що кістки таки людські й вони не були викопані десь із землі, як то буває на колишніх цвинтарях. Лікар підтвердив сліди ножів та сокир на кістках і черепах, при цьому зауважив, що сліди були схожі не на поранення, а, скоріше, на пошкодження, які виникають під час розбирання туш. Також лікар звернув увагу на те, що кістки належали здебільшого дорослим чоловікам та жінкам. Серед кісток і черепів не було кісток маленьких дітей, а також старих. Наймолодші кістки належали підліткам орієнтовно років п’ятнадцяти, а найстаріші — чоловікам до п’ятдесяти років. Стосовно того, яким чином збиралися кістки і звідки на них сліди ножів та сокир, лікар жодних версій не висував, написав лише, що «про це страшно навіть помислити».
Уважно вивчивши всі документи, передані мені Посульським, я склав план своїх дій у цій справі. Спочатку я вирішив поїхати на місце, спробувати додатково щось дізнатися про Сверстюка та його родину. Десь за тиждень запряг я вранці Чалого і покотив у бік Гадяча Прибув туди під вечір, хотів знайти, де переночувати, але дорогою трапився один зачинений трактир і нічого більше. А ще зустрілася мені на дорозі компанія якихось босяків, що смажили на узбіччі зайця і запрошували до вечері, але з ними я ночувати не схотів, бо легко пізнавав кримінальників.
Можна було повернути до села, яке було поруч, але вирішив заночувати прямо в бричці. Знайшов невеличкий гайок неподалік дороги, заїхав туди, випріг Чалого, припнув його залізним ланцюгом до дерева, не для того, щоб не втік, а для того, щоб не вкрали. Насипав Чалому вівса, сам з’їв куліш із салом, який приготувала в дорогу Уляна Гаврилівна Потім назбирав хмизу, розпалив невеличке багаття, на якому зігрів собі води для чаю в прихопленому з дому чавунці. Попив чайку та влігся у бричці, прикрившись ковдрою.
Спати міг спокійно, бо Чалий мій був розумним конем і як тільки чув, що хтось наближається, одразу починав хропіти і тупати копитами. Охороняв краще за собаку. Десь під ранок я почув хропіння Чалого і прислухався. Вже потроху світало, я відчував, що Чалий чомусь хвилюється. Потім почув якийсь рух поруч. Удав, що міцно сплю, а сам узявся під ковдрою за револьвер, який не полишав у подорожах. Почув, як Чалий щось почав гризти і заспокоївся. А ось у візок зазирнув якийсь хлопець. Обережно почав нишпорити речами. Злодій. Я почекав, а потім ногою притиснув руку злодія. Він закричав з переляку, а я вдарив його рукояттю револьвера по голові і підхопився, готовий стріляти, якщо злодій був не один. Але хлопець був сам. Впав зі скривавленою головою, потім підхопився, намагався втекти, але я його легко наздогнав і притяг до брички, де знову хвилювався Чалий. Біля коня лежала грудка солі, якою крадій намагався заспокоїти тварину.
— Не вбивайте, будь ласка, не вбивайте! — шепотів хлопець і перелякано дивився на мій револьвер. Я обшукав його. За халявою чобота знайшов ніж. Довгий та гострий.
— Не вбивайте! Благаю! Сирота я!
— Ти-то, може, і сирота, але когось і сам сиротою зробив, — кивнув я на ніж.
— Ні, ні, нікого не вбив! Не пролив я крові християнської! — запевнив хлопець. Невеличкий, худий, засмаглий весь. Блимав на мене чесними оченятами, але я знаю, що злодію брехати — як з гори котитися.
— Бачу, ти місцевий?
— Місцевий! Місцевий! Все життя тут прожив, окрім трьох місяців у холодній в Гадячі.
— А де поділася майстерня, яка тут була? Минулого року я бричку в ній ремонтував, а зараз не знайшов її, — питаю, а сам бачу, як злякався хлопець. Дивиться на мене уважно.
— А ви хто? З поліції?
— Тю, дурне. Якби я був з поліції, вже б віз тебе у Гадяч. Можливо, і відвезу, як брехатимеш. То де майстерня поділася?
— Згоріла вона! Не везіть мене в Гадяч! До Сибіру мене запроторять! Не везіть! Благаю!
— Як згоріла? Коли? — дивуюся.
— Та кілька місяців тому. Вщент згоріла!
— А господар де ж?
— Теж згорів.
— Згорів? — дивуюся.
— Згорів! Поліція кістки знайшла! Тут один панич тоді чогось крутився. А кістки так возом вивозили до лісу. Сам візник розповідав.
— Дива які. А ж де поділася родина господаря майстерні?
— Так усі згоріли! Всі до одного! Нікого не залишилося! Я чого знаю, бо ж і мене тягали. Всіх босяків з повіту зібрали і давай розпитувати, чи не бачили ми їх.
— Кого?
— Ну, Сверстюка з родиною.
— Що за Сверстюк?
— Так господар же майстерні, Сверстюк його прізвище було.
— Так ти ж казав, що згоріли вони, а тепер кажеш, що поліція їх шукала. Брешеш, сучий сину? — дратуюся і револьвером наміряюся.
— Ні! Ні! Я правду кажу! Просто спочатку поліція думала, що втік Сверстюк, шукала його. Козаки дорогами нишпорили! І нас допитували, чи бачили ми його. А потім сказали, що згорів він з родиною, і нас всіх відпустили. Тільки ж не згорів, — несподівано сказав хлопець.
— Як не згорів?
— А так. Тієї ночі, коли пожежа була, я дорогою йшов. І бачив Сверстюка на возі, разом зі всією родиною і слугами. Поспішали вони до Васьки-шинкаря.
— До кого?
— До Васьки, він тут шинок тримав неподалік.
— А чого тримав?
— Бо продав невдовзі і виїхав кудись.
— Вже після пожежі?
— Після. За місяць десь. Дивувалися всі, бо ж грошове місце у Васьки було, при дорозі. Як мужики з ярмарку їдуть, так обов’язково і зупиняться чарку перехилити. Я там частенько крутився, кажу ж, хороше місце було, — аж руки потирає, негідник.
— А зараз що?
— А зараз купив той шинок болгар один. Так цей пес мене і на поріг не пускає! Двічі бив, коли бачив! А таке ж місце, таке ж місце було!
— А ще хтось із придорожніх жителів останнім часом виїхав звідси?
— Ще? Та ні. Хіба що брати Поліщуки, вони на хуторі жили, трохи в ліс якщо повернути, ковальством займалися. Ну і Гаврило Кобець, колій відомий, теж поїхав кудись.
— А куди саме?
— Та кажуть, що до Сибіру. Там же земельки багато, не те що в нас, що й ногою ступнути нема куди. От у мого батька покійного три брати було. Двом старшим батьки землі купили, а двом молодшим сказали їхати світ за очі, землю шукати. Мій батько в Семиріччя поїхав, отримав там землю, а потім його місцеві азіяти вбили. Повернулася мати зі мною-сиріткою! Ох, скільки я горя зазнав! — аж заплакав розбійник.
— Припини скиглити! Якісь родичі чи знайомі тут у Сверстюка залишилися?
— Ні. Він же не місцевий був. Як приїхав, так і поїхав. Ні з ким він не товаришував, ніхто про нього нічого не знав. Хіба що Ванька Порепаний щось п’яний балакав.
— А що саме?
— Та я і сам нетверезий був, не дуже пам’ятаю. Наче що був Ванька у якихось бувальцях.
— А де той Ванька зараз?
— Та де, в буцегарні. Тікав від мужиків, довелося поліції здатися, інакше б убили.
— Конокрад твій Ванька, чи що?
— Конокрад. Тепер у Гадячі суду чекає і загримить до самого Сибіру, бідолашний. Ой, а хто це? — злодій зробив перелякане обличчя і вирячився мені за спину. А я йому кулаком у морду, щоб знав, як поважну людину за дурня мати. Думав, що озирнуся я, а він втече. Тільки замість цього аж покотився негідник. Хотів підвестися, а я йому ногу на спину поставив.