— Багато брав?
— Третину. А за крадених же коней ніколи всю ціну не дадуть! То й половина виходила! А як не даси, то посадить до буцегарні і на каторгу відправить! Ото життя! Тьху!
— А панича ти потім бачив, у якого коней забрав?
— Ні, зник він. Я потім дізнавався. Казали, що гроші при ньому були, і чи то вбили його, чи то сам майнув кудись.
— А сам ти як думаєш?
— Та думаю, що вбили його в майстерні. Цей Сверстюк, він же непростий був.
— Чому це?
— Знаєш, що у нього над воротами вирізано було?
— Що?
— Ніж та сім чарок.
— Ніж та сім чарок?
— Ага Оце ось ніж посередині стирчить, такий з вигином, татарський, а навколо нього сім чарок наче витанцьовують.
— І що це значить? — дивуюся я.
— Не знаю. Тільки от ніде більше такого не бачив. І воно ж так вирізано, що якщо не придивлятися, то і не побачиш. Дошка на сонці вигоріла, дощами вимита, потріскана Але обізнана людина помітить і зрозуміє.
— То ти думаєш, що Сверстюк того панича вбив?
— Вбив. Точно вбив.
— Але навіщо?
— Коней забрати. Це вже я потім зрозумів. Інколи я коней сам продавав, а інколи циганському барону одному здавав. І кілька разів так бувало, що я коней пригнав, а в барона вже якісь стоять. Дивно, думаю, по нашому повіту тільки я цим займаюся. А потім раз самого Сверстюка бачив у барона. Зрозумів я, що то він коней циганам продає. І ділитися зі справником йому не треба, бо ж ніхто до поліції за тих коней не звертається! Ось так працював!
— Кажуть, що після того, як майстерня згоріла, ще дехто звідси поїхав.
— Та поїхали.
— Невідомо, куди?
— Кажуть, до Сибіру. Але не вірю.
— Чому?
— Тому, що люди до Сибіру по добрій волі лише через землю їдуть. А цим усім земля не потрібна була. Вони ж при дорозі жили, навіть городів не мали. Десь, мабуть, і зараз при дорозі живуть.
Ще побалакали трохи, віддав я Ваньці кисет тютюну, сів на бричку і покотив до земської бібліотеки. Там узяв малу земель довколишніх і почав дивитися. Шукав місцини, щоб на кордоні губерній і на шляхах торгових. Великоруські губернії одразу відкинув, бо ж Сверстюк розмовляв по-нашому, значить, мусив десь тут і оселитися. Також відкинув губернії прикордонні, бо там поліцейський нагляд пильніший. Десь усередині імперії мусило бути. Склав список з десяти місць підходящих і поїхав додому. Там відпочив трохи, а потім пустився в подорож. Найдовшу у своєму житті. Два місяці у бричці проторохтів, аж Чалий мій пилюкою припав. Все їздив та дивився. Проїздив сто рублів Псеульського, мені з його контори ще сто надіслали.
Працював за одним планом. Приїду в місце підходяще, одразу дізнаюся, чи не з’явилося тут нової майстерні при дорозі. Як є, то туди поспішаю, а як ні, то їду, дивлюся, чи не помічу чогось підозрілого. Шукаю, шукаю, а знайти не можу. Аж трохи заморився я. Може, думаю, втік Сверстюк до Царства Польського, а може, на Кавказ чи ще далі, в Туркестанський край? А я його тут шукаю, наче навіжений. Брали мене сумніви, але все одно шукав. Бо ж як ухоплюся за справу, то поки не розкрию, не відступлюся.
За два місяці в роз’їздах схуд, засмаг, наче циган, спав у бричці, їв на ходу, а все одно весело мені і цікаво було. Відчував, що ось-ось знайду. Якось був я біля містечка Ямпіль Подільської губернії, там якраз поруч кордон із Бессарабією. Нових майстерень не було, цілий день їздив, нічого цікавого не побачив. Заморився, бо ж спека, аж у голові паморочиться. Добре, що Дністер там є, хороша така річка, на наші не схожа, бо ж береги скелясті, течія швидка. Поплавав я, помився, заїхав до одного трактиру чаю попити, бо ще зі служби в Туркестані знаю, що ніщо так від спеки не рятує, як чай. Узяв чайничок, вийшов надвір, сів у холодку, попиваю чайок, відпочиваю. Бачу: чоловік один зайшов. Одягнений брудно, великий, а очі якісь перелякані. Узяв у трактирі їжі цілу тацю і поніс кудись. Я до нього звертаюся, а він мугикає у відповідь щось незрозуміле.
— Та він німий, — пояснив власник трактиру, який сам неподалік в альтанці за самоваром сидів.
— Що за дивак такий?
— Слуга він у сусідів моїх. Вони майстерню роблять, а він їсти їм носить.
— Майстерню? Нову? А казали ж, що немає тут при дорозі?
— А при дорозі й немає, вона десь на півверсти убік.
— І хто такі господарі її?
— Та нещодавно сюди приїхали. Чоловік із родиною і слуга при них. Поки хату поставили, тепер оце тільки за майстерню взялися.
Цікаво мені стало. Бо згадав я, що у Сверстюка теж два слуги німі були і страшні. Одного Посульський начебто вбив, а другий, якого Порепаний каменюкою пригостив, мусив залишитися. Допив чай, розплатився, вирішив поїхати до майстерні. До неї доріжка через лісок була. Під’їхав, придивляюся до воріт, а над ними дошка, на якій ніж та сім чарок вирізані! Непримітно так, як не придивлятися, то й не побачиш, але є! І все як конокрад описував: ніж кривий, азіятський, стирчить, а навколо нього чарки витанцьовують. Усе-таки метке око у Ваньки, недарма кажуть «спостережливий, наче конокрад».
— Доброго дня, — каже мені чоловік один дебелий, що вийшов із хвіртки й підозріло дивиться.
— Доброго. Щось у мене праве заднє колесо вихилясує. Чи не подивитеся? — кажу я і ледь стримуюся від того, щоб не заволати «Знайшов!». Бо ж чоловік цей схожий за всіма описами на Сверстюка.
— Ні, ми ще не працюємо, вже вибачайте, — крутить головою господар. — За тиждень приїздіть, а поки ні.
— Та боюся, що колесо відвалиться, — сумніваюся я.
— А ви трохи далі у напрямку Сорок проїдьте, там кузня буде. Хороші майстри, все полагодять.
Ну, силоміць не запрешся, поїхав я геть від майстерні. Виїхав на шлях, швидко вже й кузня. Дивлюся, що стара вона, аж у землю вросла Під’їхав я, дивлюся на ворота, але там жодних позначень, ані ножів, ані чарок.
— Є хто? — питаю.
Коли виходять двоє кремезних чоловіків, і згадую я, що разом зі Сверстюком двоє братів-ковалів зникло.
— Доброго дня, — кажуть.
— Доброю. Подивіться, будь ласка, колесо, щось воно хитається. Чи доїду до Сорок?
— Зараз подивимося. А звідки їдете?
— Та з Катеринослава.
— О, довгий шлях. Ні, не доїдете. Зламається колесо, треба ремонтувати, — кажуть мені. І брешуть же, сучі діти. Я ж знаю, що колесо тільки трохи хитається і верст ще сто пройде.
— Ви поки проходьте, чаю випийте, — кажуть мені ковалі. — Ванька, чаю!
Дивлюся — вискочив якийсь чоловік:, одягнений брудно, очі перелякані, на голові капелюх. Махає руками, запрошує до літньої кухні. Вона з каменю складена, як і багато чого тут, бо ж багаті на камінь краї. Добре кухня зроблена, а що одною стіною в горбочок впирається, то і в спеку тут прохолодно. У кухні стіл старовинний, дубовий, на ньому самовар парує. Дивно, думаю, що все тут таке старе. Якщо приїхали нещодавно, мусили тільки будуватися. Хоча могли ж і готове купити.
— У-у, — мугикає до мене Ванька, очима блимає, переляканий якийсь. Показує, що чай можна пити. Приніс меду та хліба білого. Стоїть поруч, в очі заглядає, чим би ще прислужити. Де таких слуг дисциплінованих беруть? Показав йому, що може йти, а він стоїть. Тоді замахнувся на нього, наче вдарити намірявся. Воно як заскиглить, сіпнеться, аж капелюх з голови впав. А там, матінко рідна! Череп поголений і весь у шрамах. Про це я теж чув. Вибіг слуга, я чашку налиту в пічку вилив. Сів із нею, наче п’ю. Коли заходить один із ковалів.
— Що це у вас за слуга дурний такий? Я йому подякувати хотів, а він кричати почав? — дивуюся.
— З дитинства переляканий, не звертайте уваги. Як вам чай?
— Смачний! Я на чаях знаюся, але такого доброго вже давно не пив. Ще чашечку наллю. Як там бричка?
— Та години на дві роботи, не хвилюйтеся.
— І коню їжі дайте.
— Хороший у вас кінь.
— Ага, я його за копійки купив, бо занедбаний був. А зараз хороші гроші мені за нього пропонують, але не продам, бо з Чалим ніяка подорож не страшна.