— Іване Карповичу, не треба, — прошепотіла моя кухарка, — Він мене не ображав, годував, одягав, до кіно водив, тільки додому не відпускав.
— Тобі пощастило, що ти не ображав її, — кажу Поляку. — Інакше зараз уже б збирав зуби з підлоги.
— Іване Карповичу, я, може, і злочинець, але не покидьок. А що ви збираєтеся робити зараз?
— Заберу Улю і поїду геть.
— Навіть не поцікавитесь, для чого вона мені потрібна?
— Щоб відволікати увагу від вас.
— Помиляєтесь, Іване Карповичу, зовсім не для того!
— А для чого?
— Я використовував феноменальні здібності її пам’яті.
— Що? Яким чином?
— Ну, як ви бачили, я грав на рулетці. Більшість гравців роблять ставки, керуючись не раціональними, а глибоко суб’єктивними думками. І, звісно, програють. Я ж роблю ставки виключно керуючись математичними розрахунками і виграю, як ви бачили. — Поляк кивнув на три таці з фішками, що їх принесли за ним.
— Сьогодні виграєте, а перед цим програвали. Так буває.
— Бо перед цим я спостерігав. Точніше спостерігала Уля, а я вже потім аналізував зібрану інформацію.
— Що вона спостерігала?
— Виграшні числа на конкретній рулетці. Три дні вона запам’ятовувала всі виграшні цифри, увечері я занотовував їх і аналізував.
— Хіба вони не випадкові?
— Іване Карповичу, абсолютна випадковість досяжна тільки Богу, а ми з вами люди, то маємо випадковість умовну. Яка підкоряється закономірностям, а отже, перестає бути випадковістю. Розумієте?
— Не дуже.
— Як би ви не регулювали рулетку, вона все одно не може видавати всі числа з однаковою ймовірністю. Одні можуть випадати частіше, інші — рідше. Звісно, що якщо ви гратимете десять разів, то нічого не помітите, а ось за кілька днів можна знайти тенденцію і використати її. Завдяки пам’яті Улі та моєму аналізу я побачив, що на цьому столі, де я сьогодні вигравав, кілька чисел з’являються з більшою ймовірністю, аніж інші. Можливо, якийсь дефект осі рулетки, але кулька частіше випадала саме на ці три цифри, аніж на інші. То мені треба було тільки ставити на них. Що я і робив, за півдня не тільки повернувши все, що програв раніше, але й вигравши цілком пристойну суму, якої вистачить для закриття моїх боргів.
— І що далі? За той стіл вас уже не пустять.
— Я буду досліджувати інший, виграю на ньому, а потім ми поїдемо, бо в цій справі не можна вигравати забагато.
— Бо не відпустять?
— Так. Тут досить жорсткі правила.
— Для чого ви мені все це розповідаєте? — мені це дуже підозріло.
— Для того, щоб запропонувати вам роботу, — він посміхається.
— Що? — посміхаюся і я. — Дрібний шахрай хоче найняти найкращого сищика імперії?
— Ні, на диво успішний гравець пропонує найкращому сищику імперії створити непереможний альянс.
— Кого?
— Іване Карповичу, коли я виграю десь тисяч двадцять, я піду звідси. Знаєте, гра у цих підпільних казино досить ризикована. Тут доводиться сподіватися лише на добру волю господарів. А вона не здається мені таким уже надійним фактором. То я волів би грати легально, у тих місцях, де азартні ігри дозволені.
— Це де?
— У Монте-Карло, Іване Карповичу, на Лазуровому узбережжі благословенної Франції. Саме туди я і хочу вас запросити.
— Навіщо вам я?
— Мені потрібна досвідчена і вміла людина, яка б займалася моєю безпекою. Власники казино будь-де не люблять зайд, які їх обчищають. То вони часто вдаються до не зовсім законних дій щодо успішних гравців. І тут у пригоді може стати ваш досвід і ваше вміння. Я буду забезпечувати виграші, ви — безпеку, наш тандем буде на рідкість успішним, я плататиму вам третину від усього, що зароблю.
— Я нікуди не поїду, в мене хутір.
— Іване Карповичу, ви ж розумна людина, розплющіть очі. Війна наближається, про це тільки й балакають. У цьому казино зараз або інтенданти, або фабриканти, що набили калитку на військових замовленнях.
— Мій хутір далеко від кордону.
— Іване Карповичу, війна — це така хвиля, яка накриває геть усіх. Неможливо залишитися сухим Почнеться призов, і ви потрапите на фронт.
— Я за віком уже навіть не в запасі.
— А хто на це буде дивитися? Досвід Японської війни свідчить, що втрати будуть величезні, і їх треба буде компенсувати. То призивати будуть усіх. Звісно, ви досить відома людина і маєте гроші, але це і ваш плюс, і ваш мінус водночас.
— Не розумію.
— Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.
— Що за маячня? Я — чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?
— Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.
— Хіба у Франції не буде війни?
— Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.
— Хто там буде грати під час війни?
— Будуть, ще й як будуть, бо війна — це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!
— Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.
— Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.
— Записуйте виграшні цифри.
— Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.
— Мені байдуже, що з вами буде.
— А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! — кричить він.
— Це що, погроза? — дратуюся я.
— Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете — повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.
— Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, — я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.
— Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?
— Як хочете.
Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.
— Дарма ви так, Іване Карповичу, моя пропозиція була виграшна.
— Не хочу мати справ із шахраями.
— Іване Карповичу, шахраї — це не найстрашніше, з ким можна зітнутися у житті.
— Можливо, але ви почули моє рішення.
Ось вийшла Уляна Гаврилівна з маленькою валізкою.
— Візьміть хоч фішок, обміняєте на гроші, — запропонував Поляк.
— Не треба, — я не вірив у щедрість шахраїв.
— Уля заробила, це для неї. — він узяв жменю фішок і дав Улі. — Іване Карповичу, якщо передумаєте, то я ще буду з тиждень у Москві.
— Не передумаю.
Я не повертався до нього спиною, бо не довіряв. А нападу зі спини не чекав. Тільки відчинив двері з номера, як на мене кинулося кілька міцних чоловіків. Уля закричала, її крик я чув уже з підлоги, а потім знепритомнів. Коли отямився, то виявилося, що я в номері Поляка, лежу на дивані. Зв’язаний. У сусідній кімнаті плакала Уляна Гаврилівна, просила мене не чіпати.