— О, бачу ви отямилися, — в поле мого зору вийшов Поляк. — Вибачте, що довелося викликати охорону, але не міг допустити, щоб ваша впертість зруйнувала мій чудовий план підкорення Європи. То довелося набрехати, що ви хотіли поцупити мою асистентку і частину виграшу. Фішки в кишені У лі це підтверджували. Дешевий, але дієвий фокус, і тепер ви в моїй владі.
— Що це значить?
— Ну, це ж нелегальне казино, то тут діють досить жорстокі закони. Наприклад, тут дуже не люблять крадіїв і шахраїв. Вбивають, щоб кінці у воду. Але я попросив залишите вас мені. Жменя фішок — і охорона радо пішла мені назустріч.
— І що далі?
— А далі я зроблю вам як краще, — він зловісно сміється і придивляється до мене. Потім уже не сміється. — Чорт забирай, а ви ж навіть не злякалися! Ви що, справді такий сміливий, га, Іване Карповичу? І такий правильний? Я ж розпитував Улю про вас Я не вірю в людей, в людей без вад. У кращому разі, є більш-менш пристойний фасад, а за ним бозна-що. У деяких і фасаду немає. Я думав, де ваша таємниця, слабке місце Але Уля не знала. Вона довірлива, навряд чи брехала б або не сказала, хоч я підпоював її солодким вином Та не допомогло, я не витягнув із неї зовсім нічого поганого про вас А вона ж довго жила з вами в одній хаті. Невже ви такий правильний? Вибачте за тавтологію, але бути таким правильним неправильно. І я це виправлю. Знаєте як? Мовчите? Образилися? Нічого, скоро все буде інакше. Можете сказати до побачення колишньому Івану Карповичу, бо скоро вітатиметеся з собою новим.
Поляк підходить до дивана, ще трошки, й тоді б я спробував вигнутися і дістати його ногами. Один потужний удар, потім добите і звільнитеся від мотузок. Непоганий план, але Поляк різко змінив напрямок. Узяв убік, обійшов диван і став за спинкою. Там я його ніяк не вдарю.
— А чого тебе зовуть Поляком? — питаю я не тому, що мені цікаво, а для того, щоб виграти час, вигадати якийсь новий план.
— Мій тато був поляком Шляхтич, його батьки мали великий маєток під Любліном, багато землі і справжній палац, живи не хочу. Але тато був романтиком, це ще гірше, аніж правильна людина. Ви хоч міцно стоїте на землі, а романтик легко захоплюється різними дурницями. Коли почалося польське постання, він, ще підліток, утік із дому і приєднався до бунтівників. Не жалів себе, ліз на кулі та шаблі, то швидко був поранений і відправлений додому. Поки вилікувався, повстання вже придушили. Можна було б дати хабарі, змовчати, але тато знову почав говорити про Польщу од моря до моря, був арештований і засланий до Сибіру. А маєток конфіскували в казну, потім подарували тим шляхтичам, які мали розум і говорили що треба, навіть у православ’я перейшли. Так тато опинився в Сибіру. Невдовзі почав листуватися з одною дівчиною з Брацлавщини, теж хворою на польську боротьбу. Та дівчина покинула батьківський будинок, приїхала до Сибіру, де вони з батьком і одружилися. Згодом з’явилися два моїх старших брати, а потім я. Батьки намагалися виховувати нас справжніми поляками, до семи років я не розмовляв російською, бо нас не випускали з хати, де розмовляли лише польською. А потім батько захворів. Дуже засумував після чергової відмови в дозволі повернутися до Польщі. Заслаб і помер. Після чого ми з братами вийшли з будинку й опинилися у новому, невідомому нам світі. Треба сказати, що там було те ще оточення: бунтівники та злодії. То мої брати стали революціонерами, а я обрав кримінальний шлях. Бо ніколи не вірив порожнім словам та ідеям, не підкріпленим готівкою. Я не хотів бути схожим на батька, який заради незрозумілих химер утратив усе. Світ злодіїв видавався мені логічним і правильним, то я зійшовся з найкращими його представниками. Через те, що деякий час розмовляв російською з акцентом, до мене і причепилося прізвисько Поляк.
— Але патріотом Польщі вас не назвеш?
— Я ціную реальні речі. Польщі немає і, здається, більше ніколи не буде. А ось гроші є, і їх можна спрямувати у свою кишеню. Реальний план. На жаль, ви не схотіли брати у ньому участь. Та впевнений, що тепер ваша думка зміниться.
— Це ще чому?
— Бо я звільню вас від ярма правильності. — Поляк несподівано штовхає диван, перевертає його, і я гепаюся на підлогу. Поляк стрибає на мене, перевертає на живіт і всідається зверху. — Спокійно, спокійно, не рипайся! Спокійно!
Я намагаюся скинути його, але це важко, тим більше Поляк став коліном на спину і притиснув.
— Не рипайся, дурню! — хрипить він, і я чую дивний тріск Намагаюся вириватися, пручаюся, тоді Поляк лається і замотує мене у килим Там вже я, наче сповита лялька, лише голова стирчить. — Ось так краще.
Він чимось зайнятий, потім показує мені шприц.
— Знаєш, що це? — питає, а я мовчу. — Це морфій. Він дасть тобі незабутні враження. Ти поки відпочинеш, а ми з Улею ще раз сходимо до зали. Потім я знову вколю тобі. Після третьою разу ти точно підсядеш, хоча дехто підсідає і з першою. Ну що, готовий до подорожі, яка змінить тебе?
— На мене чекають на вулиці, якщо я не вийду, то викличуть поліцію, — брешу я у відчайдушній спробі якось врятуватися.
— Нехай викликають, поліція обходить казино десятою дорогою, бо тут іноді грає сам губернатор. Все, Іване Карповичу, відпочивайте.
Я кручу головою, але Поляк притискає мене до підлоги, міцно тримає і коле у шию.
— Понеслася душа в рай. Коли ми з Улею повернемося, то розмовлятимемо вже з іншим Іваном Карповичем.
Я стискаю зуби, збираю волю в кулак, примушую себе бути сильним, а потім починається. Не хочу оповідати, що я відчув, скажу лише, що коли отямився, то в роті було повно зламаних зубів і крові. Я плювався ними, коли до номера повернулися Поляк із Уляною Гаврилівною. Вона скрикнула, шахрай зачинив її у ванній і підійшов до мене.
— Тьху, Іване Карповичу, як немовля погане, з килима вилізли. Господи, а це ще що за дурниці? — він гидливо, аж трохи перелякано подивився на мене. — Що це ви тут витворяли? Обличчя розбите, весь у крові. Іване Карповичу, що ви з собою зробили? Ви мусили побувати в раю, а виглядаєте так, наче з пекла вилізли.
Я посміхнувся і прошепотів скривавленими губами.
— Я переміг.
— Що? — Поляк нахилився.
— Переміг.
— Що? — він ще нахилився.
— Ось що.
Я схопив його за голову і повалив на підлогу. Він намагався вирватися, але я кілька разів ударив його.
— Не треба! Не треба! Здаюся! — хрипів Поляк і з жахом дивився на мої скривавлені руки. — А мотузки?
— Порвав. — я показав шматки мотузки.
— Але це неможливо!
— Можливо, — я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. — Тихо, не плач, збирайся.
— Що з вами зробили?
— Нічого, це я сам.
— Для чого?
— Треба було.
— Ваню, — вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.
— Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.
— Нас не випустять. Тут охорона.
— Випустять.
Я набрав води, вилив на Поляка Він ледь побачив мене, затремтів.
— Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!
— Я й сам вийду.
— Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!
— Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?
— Не треба, Іване Карповичу, не треба!
— Ще раз тебе вдарити?
— Ні, ні!
Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.
— Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!
— Не твоя справа.
Тягну його до дверей.
— Рипнешся, придушу. Зрозумів?
— Так, так, Іване Карповичу! — він лежить і тремтить, дивиться на мене. — А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?
Я мовчу.
— Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?