— Помовчи.
Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.
— Уляно Гаврилівно, ходімо.
— А я, а я, Іване Карповичу? — хвилюється Поляк.
— А ти вже якось сам, — знову б’ю його, і він непритомніє.
Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.
— А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, — каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.
— Директора? Директор — це добре, — радію я. Стукаю.
— Так, — відповідають з-за дверей.
Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.
— Тільки рипнись, — кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.
— Ви хто такий? — питає він.
— Оце директор? — питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. — Добре.
Беру його, приставляю револьвер до шиї.
— Смикнешся — пристрелю.
— Не треба.
— Тоді ходімо.
Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.
— Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.
Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.
— Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, — шепоче він.
— Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.
— Ніхто не шукатиме, — запевняє директор.
— Дайте свій гаманець, — забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.
— Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!
— Припини. Ми виплуталися — і добре.
— Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! — бідкається бідолашна.
— Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.
— Ні, більше ніколи! Ні!
Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.
— Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення — і поїду до Ромен сам, — попереджаю її. Більше не перепрошує.
Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.
— Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.
— Як?
— Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді, — Уляна Гаврилівна починає плакати. — Ось чому так, Іване Карповичу?
— Ось чому — тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?
— Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя — свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм Так і зі щастям От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?
— Добре, дуже добре.
— То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.
— Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! — зітхає Уляна Гаврилівна.
Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.
— А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? — питає він у мене.
— Що за новини?
— Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!
— Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? — дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.
— Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.
— Хай Бог милує.
— Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.
— Ну, чув-чув, а такого ні Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! — тільки головою кручу.
— І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже, що це ви його до Сибіру відправили.
— Не я, а суд.
— Він проти вас лютує. То ви обережніше, Іване Карповичу, з ним.
— Хай тільки сунеться, знову до Сибіру піде.
Ото виїхали ми за Ромни, я сумний сиджу, бо всякого чекав, а не цього покидька в приставах. Коли помічаю, що їде хтось за нами. Верхи.
— Чи хвіст за нами? — питаю у візника Той озирнувся і аж перехрестився, наче нечисту силу побачив. — Чого це ти? — здивувався я.
— Та ще ж Малімон, помічник справника! Права його рука! Всі брудні справи робить, яких справник цурається!
— Слідкує за мною?
— Мабуть, хтось шепнув, що ви приїхали, то оце дивиться, куди поїдете далі.
— А куди мені їхати, окрім рідного хутора?
Ото так той Малімон за нами і їхав. Дуже це мені не подобалося, та вже що поробиш. Як доїхали, я розплатився з візником і постукав у ворота Відчинила нам Єлизавета Павлівна з рушницею у руках.
— Що, так усе погано? — спитав я її.
— Та пристав уже тричі приїздив, лаявся на вас То довелося оборону тримати. А у вас, Іване Карповичу, бачу, чергові пригоди, — вона торкнулася моїх синців та шрамів на обличчі.
— Головне, що Уляна Гаврилівна повернулася.
Вона одразу взялася готувати щось смачне, а ми пішли до садочка з Монікою. Мала як мене побачила, то обхопила руками і не відпускала. Навіть коли заснула. Я дещо розповів Єлизаветі Павлівні про свої пригоди і поскаржився, що якось став від них зморюватися.
— Старий, мабуть, став. А що граф?
— Надіслав листа, що прийнятий до війська з присвоєнням звання підпоручика Дуже чекає війни, дурник.
— А війна, здається, буде, тільки про неї і балакають, — зітхнув я.
Наступні дні відпочивав на хуторі, аж поки Єлизаветі Павлівні не знадобилося повернутися до Бахмача Повіз її на вокзал. Приїхали трохи раніше, то зайшли ще до станційного ресторану випити чаю. Ото сиділи, балакали, коли у зал забіг справник Базілєвсов. Озирнувся і підбіг до нашого столика Був він розлючений і нетверезий.
— Ось ти де, негіднику! — заверещав мені. — Зі шльондрою своєю чаюєш!
Так розумію, що справник чекав на довгу бесіду. Думав, що буду я терпіти до останнього, а руку на поліцейського чина не підніму. Тільки ж я ото знаю, що інколи немає сенсу терпіти, бо все одно дістануть. А тут іще жінку образили, яку я дуже поважав. То підхопився я і дав такого ляпаса пану справнику, що аж покотився він. Я схопив зі столика вазу з квітами та вилив з неї воду на Якова.
— Заспокойтеся, справнику! Ганьбите мундир поліції! П’яний, лаєтеся, як візник, ображаєте жінок! Ну, отямтеся! Та що ж ви робите! — навернув його вазою по голові, розбив, ще кілька ляпасів дав, нахилився і прошепотів: «Ще раз рота відкриєш, пащу твою погану розірву!»
Справник і закляк, наче кошеня, яке мати за шкірку несе. У ресторан забігли з десяток поліцейських, стоять, на мене вирячилися, не знають, що робити.
— Заберіть вашого начальника та доправте додому! Нехай проспиться! А зранку нагадайте йому про його недостойну поведінку!
І скажіть, що Іван Карпович чекає на вибачення!
Заплатив за чай і вазу, дав ще червінець чайових і пішов з ресторану.