— Ой, Іване Карповичу, відчуваю, що будуть у вас клопоти, — прошепотіла Єлизавета Павлівна.
— Ну, чому бути, того не минути. Ви за мене не хвилюйтеся.
Поцілувала вона мене і зайшла у вагон.
— Як треба буде поміч, то повідомляйте, — каже.
— Сподіваюся, що обійдеться. Але в гості чекатиму вас із радістю, Єлизавето Павлівно, — посміхнувся їй, помахав, коли потяг рушив, і поїхав додому. Бачив, що знову за мною той Малімон їхав.
Наступні два дні тихенько пройшли, а потім приїхала до мене ціла армія. Дві машини з поліцією, три десятки козаків і ще пожежна команда з Ромен. Оточили двір, стоять. Вийшов я до них. Думав сам справник приїхав, але ні, злякався, пристава надіслав. Той хвилювався, м’явся.
— Кажи вже.
— Та той, Іване Карповичу, наказ є арештувати вас.
— За що?
— За напад на офіцера поліції. З самої губернії наказ, то вже вибачте. Ось, можете самі прочитати, — дав мені аркуш із печаткою. Почитав я.
— Ну що ж, наказ є наказ. Зараз поїдемо, ось тільки прислузі накажу, як бути.
— Ви той, Іване Карповичу, тікати не намагайтеся, бо ж наказано стріляти.
— Ну чого б це я від поліції тікав? Чекайте.
Зайшов у двір, розповів Уляні Гаврилівні, як бути. До такої халепи був готовий, то не панікував. Поцілував Моніку і вийшов.
— Мені б, той, наручники на вас одягти, Іване Карповичу, — ніяковів пристав.
— Та хіба ж я злочинець який, щоб у наручниках бути? То зайве.
Сів до машини і паном поїхав. У Ромнах завели мене в окрему камеру в холодній. Думав, що кілька годин просиджу, і визволять мене. Був у Ромнах адвокат, який мусив зайнятися моїми справами. Але той адвокат не прийшов, прийшов інший, з блудливими оченятами, що бігали, наче таргани.
— Ваш адвокат вас відмовився захищати, то буду я, — повідомив мені непевно і запропонував у всьому зізнатися.
— У чому ж — у всьому?
— У нападі на чина поліції, дебоші, антидержавних закликах і погрозі зброєю, — промуркотів адвокат.
— Геть звідси, паскуднику, — сказав я йому, і він із полегшенням утік.
Хоч я і сидів у холодній, але все добре знав, бо охорона працювала на мене. Доповіли, що аж із Києва прибув слідчий, який буде розслідувати цю справу.
— Тільки той слідчий як приїхав, так засів у кабінеті справника, вже третю пляшку коньяку туди понесли! А щодо вашого адвоката, так справник його побив, і злякався він.
Усі ці новини мене не тішили, але більше за все хвилювався я за хутір, на якому залишилися лише Уляна Гаврилівна та Моніка. Мужики з Капітанівки мусили б допомагати, однак мужики цілий день сидіти там не будуть, допоможуть і підуть. А вночі від того клятого справника всякого можна чекати. Тільки й сподівався, що справник боягуз і дуже вже пускатися берега злякається.
Ще через день викликав мене до себе слідчий, молодий чоловік з опухлим від пиятики обличчям.
— Ну що, мерзотнику, будеш зізнаватися? — оце так і почав розмову.
— Бачу, хочете в історію потрапити, — посміхнувся я, а він здивовано на мене подивився.
— Що, яку історію?
— Та журнальну. Обов’язково напишу, як слідчі поліції поводяться з чесними підданими государя-імператора.
— Ти кайлом на каторзі махати будеш, а не писати!
— Попрошу не тикати! — кажу йому грізно. — Ще почую образу від вас, буду скаржитися, до самого Петербурга дійду, тут уже не сумнівайтеся.
Дивлюся, занервував він. Думав же, що залякає, зламає, а тут сам злякався.
— Ви, Іване Карповичу, мені не погрожуйте!
— А я не погрожую, а повідомляю про можливі наслідки. Службу знаю, то вимагаю дотримання законів і уставу.
— Не в тому ви стані, щоб вимагати щось.
— Стан у мене один — підданий государя імператора, ветеран служби, землевласник. Вимагав і вимагатиму дотримання своїх прав.
— Хуліган ви, Іване Карповичу, бунтівник! Напали в громадському місці на керівника повітової поліції, побили, зброєю погрожували, закликали до повстання і...
— Брехня од першого слова до останнього, суцільна брехня. Бо напав не я, а на мене. П’яний як чіп справник увірвався до вокзальної ресторації, почав поводитися неприпустимо для свого звання, дозволив собі зухвалі висловлювання у бік дами, яку я супроводжував. Бачачи, що пан справник не в собі і може бути небезпечним для суспільства, я спробував його вернути до тями, давши кілька ляпасів.
— Ударивши офіцера поліції!
— Пане слідчий, б’ють кулаком, я ж давав ляпаси, плескав пана справника по щоках, це вам кожен, хто там був, підтвердить.
— Розбили об його голову вазу!
— Випадковість, я виливав воду, щоб примусити справника протверезіти, а він сіпнувся і вдарив вазу головою.
— Ви погрожували йому завданням важких травм!
— Спитайте в офіціантів, поліцейських чи моєї супутниці, які все бачили, і вони підтвердять, що жодних погроз із мого боку не лунало.
— Ви шепотіли їх на вухо!
— Я розумію спробу пана справника вивернутися з ганебної ситуації, в яку він сам потрапив через горілку, але не можу її прийняти. Ніколи я не погрожував офіційним особам, бо сам довгий час був на службі. Тож рішуче відкидаю ці брехливі і зухвалі звинувачення.
— І ви думаєте, що повірять вам, а не офіцеру поліції?
— Звісно, мені! Я бездоганно прослужив в охоронному відділенні, маю державні нагороди, моїми оповідками зачитується вся імперія, а пан справник має в своїй біографії купу ганебних плям із Сибіром включно.
— Його виправдали!
— Все одно.
— Іване Карповичу, вам краще не пручатися! Рішення щодо вас прийняте не тут і навіть не в губернії!
— За свою честь я боровся і боротися буду.
— Як честь може бути у мужика?
— Мужицька.
На цьому розмова закінчилася, мене відвели до холодної. Далі мене не викликали нікуди. Охорона повідомляла, що кілька поважних людей із повіту — Посульский, Боротянський і Хомутинський — їздили до Полтави добиватися правди, але там пояснили, що справа під контролем столиці, й там усе вирішується. Якби був живий Павло Іванович Харитоненко, то з його зв’язками неважко було б мені допомогти, але Павло Іванович помер, а син його не поспішав мене виручати.
Я написав графу листа, в якому попросив узяти відпустку на службі і приїхати на хутір, побути там до мого звільнення. Листа віднесли на пошту, але відповіді поки не було. Я днями лежав на матраці в камері, аж поки мене не викликали.
— Адвокат до вас приїхав, Іване Карповичу! — сповістив охоронець, що відчинив двері моєї камери.
— Адвокат? Той, що був?
— Ні, інший! Зі столиці! Його пускати не хотіли, так він скандалити почав, налаяв справника, той злякався і наказав пропустити! Поважний пан, виглядає як цабе якесь!
Мене відвели до тієї самої кімнати, де зі мною балакав слідчий. У кімнаті мене чекав якийсь чоловік незнайомий, добре одягнений, років за п’ятдесят, із впевненим поглядом, красивою сивиною у волоссі й акуратними вусами.
— Доброю дня, Іване Карповичу, — він підвівся, підійшов до мене і простягнув руку. — Мене звати Микола Платонович Карабчевський, я адвокат із Петербурга.
— З Петербурга? — дивуюся я.
— Так. Я займаюся вашою справою.
— За чиїм дорученням? — питаю я, бо не довіряю йому.
— Ось, — він дає мене невеличкий аркуш паперу. Бачу знайомий почерк.
«Ваню, твоя знайома Єлизавета Павлівна повідомила мене про неприємності. Я попросила Миколу Платоновича допомогти тобі. Він один з найкращих адвокатів столиці. Прислухайся до нього. Ми зробимо все, щоб тебе витягти. Хвилююся за тебе, але сподіваюся на краще. Твоя Стася». Внизу аркуша був ще слід від губної помади, здається, вона поцілувала папір.
— Ви знайомі з пані Анастасією? — питаю у гостя.
— Я палкий прихильник її таланту і не зміг відмовити у проханні щодо вас. Чесно кажучи, спочатку справа здавалася мені легкою, — він робить паузу.
— А зараз?
— Зараз виявилося, що справа значно складніша.
— Якщо ви натякаєте на гроші, то...