— Іване Карповичу, коли я працюю, я ні на що не натякаю, а завжди кажу те, що хочу сказати. Щодо грошей — це питання не повинно вас турбувати.
— Ви ж не задарма працюєте.
— Звісно, ні, але всі витрати взяла на себе пані Анастасія.
— Тоді в чому складність справи?
— Несподівано виявилося, що у цих провінційних чвар, які привели вас за ґрати, довге коріння, і воно веде до Петербурга.
— Що ви маєте на увазі?
— Маю на увазі те, що ваш арешт відбувся за наполяганням одразу кількох досить впливових осіб зі столиці.
— Кого саме?
— Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.
— Вперше чую про такого. Хто це?
— Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.
— Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?
— Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.
— Як?
— Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.
— Що? Та це ж маячня!
— Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?
— Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували помститися.
— Поки вони тримають справу в таємниці, бо й самі ще не вирішили, як із нею бути. До речі, той самий Штейнер спробував було звинуватити вас і в шпигунстві.
— Шпигунстві? Це якась комедія. І за ким я шпигую в себе на хуторі? За собаками чи за курми?
— Штейнер згадував про те, що дівчина, яку ви виховуєте, є донькою іноземною підданої.
— Так, її матір загинула, я узяв Моніку на виховання, бо є її батьком.
— Ви регулярно надсилаєте листи до Італії.
— Так, я пишу одному італійському офіцерові, який знав матір Моніки і привіз дитину до мене. Я обіцяв, що писатиму йому про дівча і надсилатиму фотографії. До речі, наскільки я розумію, Італія наш союзник, а не ворог.
— Військова контррозвідка категорично відкинула можливість вашої участі у шпигунстві. Керівник контррозвідки Київського військового округу подав рапорт, де дуже високо відзначав ваш патріотизм і дякував за якусь секретну допомогу.
— Так, були справи.
— Іване Карповичу, чесно кажучи, я дивуюся вам Як можна, сидячи на хуторі, встрявати у якісь інтриги між контррозвідкою і охоронним відділенням?
— Я не встрявав. Я б і далі жив на хуторі, але мені не дали. Вчинили провокацію, арештували, тепер звинувачують бозна в чому.
— Звинувачення досить серйозні.
— Маячня.
— Підкріплені свідченнями.
— Людей залякали, але на суді, перед присяжними, свідки скажуть, як усе відбувалося насправді.
— Справа в тому, Іване Карповичу, що присяжних може не бути.
— Що?
— Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. У воєнний час діє спрощений порядок розгляду справ. Мені здається, що ваші вороги хочуть дочекатися початку війни, а потім швидко і тихо засудити вас.
— Не вдасться тихо! Я — відома особа!
— Іване Карповичу, ви дуже відома особа, вас знають по всій імперії, але не забувайте, що зараз усі думки публіки зайняті війною. Якби не вона, то вже б почався скандал, ми б змогли роздмухати ситуацію і домогтися вашого звільнення. Але тепер усе відійшло на другий план, поступившись війні. До того ж, саме наближення війни зміцнює позиції ваших ворогів.
— Яким чином?
— Розумієте, під час війни змінюється ставлення до дисципліни. А тут напад на поліцейського офіцера, рукоприкладство, та ще з боку мужика. У мирний час це б могло зійти з рук, але не у воєнний.
— Я захищав честь дами!
— Ця ваша знайома тільки все погіршує, — зітхає адвокат.
— Чому?
— Вона ж дворянка, а ви — мужик. Я — прогресивна людина, і я проти створення якихось каст, але в столиці досі багато хто вважає особистою образою той факт, що дворянка відкрито живе з мужиком До того ж, вона заміжня, її чоловік — дворянин, якому мужик фактично наставляє роги.
— Вони вже багато років не живуть разом!
— Іване Карповичу, для людей, яким не подобаються відносини між особами з різних верств суспільства, це не аргумент.
— А як їм аргумент щодо того, що справник лаяв дворянку, не просто лаяв, а використовував слова, неприйнятні у пристойному товаристві?
— О, а ось це хороший аргумент. Спробую його використати.
— Мені треба вийти звідси, — кажу я, а адвокат знизує плечима.
— Не можу вам цього обіцяти.
— На хуторі дівчата залишилися самі. Я не знаю, на що здатний цей покидьок-справник.
— За це не хвилюйтеся, Іване Карповичу. Як я встиг зрозуміти, тутешній справник, звісно, негідник, але ще більше боягуз. Його повернули сюди з Сибіру, щоб дошкулити вам, він вислужується перед своїми покровителями, але сам не полізе на роги, бо ж розуміє, чим йому загрожує ваше бажання помститися.
— А якщо його покровителі накажуть зробити щось страшне?
— За це теж не бійтеся. Їхнє завдання — посадити вас і посадити тихо. А якщо щось станеться на хуторі, то справа набере розголосу. Вони воюватимуть тільки з вами, Іване Карповичу.
Адвокат підводиться.
— Зараз я повертаюся до столиці. Буду працювати над вашою справою далі. Вона важка, то не обіцяю якихось див. Але шанси є.
— Дякую, адвокате.
— Дякуйте пані Анастасії, — він дивиться мені в очі. — Ви близько знайомі?
— Рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, яка вона надзвичайна жінка.
— Ну так, це факт. Що ж, до зустрічі, сподіваюся, що в наступний приїзд я потішу вас приємнішими новинами.
Адвокат пішов, а мене відвели до холодної. Чомусь весь день не давали їжі, а увечері відкрилася щілина у дверях, куди подавали їжу. Я побачив там незнайомого хлопця у формі городового. Він тицьнув мені якийсь пакунок.
— Це ваші передали, — він нервував, мабуть, боявся, що хтось побачить і донесе справнику. Одразу зачинив щілину і пішов геть від дверей.
Я помацав пакунок, загорнутий у товстий папір. Розгорнув, побачив пиріг. Куснув його. Пиріг був ні те ні се. Дивно, Уляна Гаврилівна завжди робила чудові пироги. Я жував, а потім перестав. Виплюнув усе з рота на підлогу, Принюхався до пирога. Він і пах зовсім інакше. І форма не та Чий це пиріг? І чому мені приніс його якийсь незнайомий охоронець?
Я заліз на нари, сховався під ковдру і став чекати. Під стіною була маленька дірочка, в якій жили миші. Коли я ходив по камері, вони ховалися, а коли я тільки влягався, то вилазили, щоб пошукати їжі. От і зараз за кілька хвилин із нори висунулося невеличке мишеня. Почекало трохи, потім вилізло ще більше. Потім побігло. Майже одразу знайшло виплюнутий пиріг. Почало жадібно їсти. Мабуть, із їжею у тюремних мишей було не дуже добре. Я спостерігав. Десь за хвилину мишеня впало на бік і забилося в судомах. Потім ще кілька разів сіпнулося і завмерло. Мертве. Тут уже я затремтів від люті. Коли почув, що відкрилася щілина у дверях. Прийшли перевірити, чи живий я, чи ні. Добре. І я почав крутитися на нарах, удавати, що в мене судоми. Хрипів, лаявся, плювався, бився у корчах, а потім упав на підлогу і принишк Тиша. Кроки в коридорі. Я лежав. Знову кроки, вже не одного, а двох.
— Точно здох? — питав справник Базілевсов.
— Точно, точно! Сам бачив! — доповідав охоронець, який дав мені пиріг.
Гримнув замок на дверях, кроки вже у камері.
— Ось, мертвий, самі подивіться, — охоронець радісно штурхнув мене носаком у бік.
— Ну що, Ваню, довийожувався! — справник і сам ударив мене ногою. — Казав я тобі, що роздавлю, наче клопа, а ти не вірив! Роздавлю! Я — такий! Яків Базілевсов за слова відповідає!
Він зареготав, а потім заверещав, наче божевільний. Бо я підхопився з підлоги, вирячив очі і заричав диким звіром Справник притиснувся до стіни і верещав, наче різане порося, а охоронець і взагалі беркицьнувся непритомний на підлогу, так злякався.