— Р-р-р-ри! — ричав я і насувався на справника. Схопив пиріг. — Жер-р-р-р-ри, тварюко! Жер-р-р-ри!
Я примусив його з’їсти пиріг, не весь, частину залишив для охоронця, який невдовзі отямився. Потім випхав їх із камери, чув, як вони блювали в коридорі. Потім побігли геть, не зачинивши двері. Я міг піти, але я не хотів, щоб мене звинуватили у втечі.
Вранці прийшли звичайні охоронці, розповідали, що в коридорі набльовано, що справнику в лікарні робили величезну клізму на ціле відро, а потім він сильно побив нового охоронця, зламавши тому ніс і кілька ребер.
— А ще ж посивів він! І заїкається! Оце зараз поїхав переляк виливати. Що це з ним сталося, Іване Карповичу? — питали в мене і підозріло придивлялися.
— Та звідки ж я знаю? — розводив руками.
Того ж дня мені передали листа від Єлизавети Павлівни, яка сповіщала, що знову приїхала на хутір і там усе добре. Також відписався граф, який перепрошував, що не може приїхати, бо всі відпустки заборонили. Чекають на війну. Від Володимира Боротянського мені передали пляшку хорошого коньяку, корзину їжі й чисту постіль, то жити можна було. Я трохи хвилювався за те, що скоро хліб збирати, а я в тюрмі, та сподівався, що Єлизавета Павлівна все владнає.
А вранці до мене зайшов охоронець, блідий і розгублений.
— Той, Іване Карповичу, почалося.
— Що почалося?
— Війна, Іване Карповичу. Напав німець. А в мене ж син у Варшавському гарнізоні служить.
На вулиці заграв оркестр.
— Що це там? — здивувався я, бо мелодія була якась весела.
— Та святкують усі, кажуть, що за кілька тижнів у Берліні будемо, — з надією сказав охоронець.
— От дурні люди, знайшли що святкувати.
— Ви обережніше, Іване Карповичу. Зараз хто проти війни хоч слово скаже, одразу поліція хапає.
Охоронець пішов, а я засумував, бо ж від війни не чекав нічого доброго. Пам’ятав, як у Японську всі чекали, що дамо ми вузькооким варварам, а замість цього вони дали. Скільки народу православного покладено було. А німець — він же не гірше за японця воює.
Ото за тими сумними роздумами застав мене мій адвокат, що знову приїхав зі столиці. Блідий та стривожений.
— Іване Карповичу, вам треба зробити заяву щодо війни! — здивував мене.
— Яку ще заяву?
— Підтримати патріотичні сили і закликати всіх вступати добровольцями до армії.
— Ні.
— Як ні? — адвокат здивувався.
— А так Нікого на війну запрошувати не буду.
— Як пацифіст говорите, Іване Карповичу.
— Говорю як той, хто війну бачив, а не лише в газетах читав.
— А ви знаєте, що вас у пацифізмі звинувачують? Розкопали вашу оповідку стару, де ви про події в Києві часів Японської війни розповідаєте. І там у вас прямі заклики проти війни!
— Та оповідка цензуру пройшла, у чому проблема?
— У тому, що, навіть більшість революціонерів війну підтримують.
— Звісно, бо ж війна їм вигідна!
— Ні, вони з почуття патріотизму припиняють діяльність до перемоги руської зброї! Так це бунтівники! Вороги держави! Навіть вони не можуть собі пацифізму дозволити! А тут ви! Треба зробити заяву, відвести підозри!
— Ні.
— Іване Карповичу, ви не уявляєте всієї небезпечності вашої ситуації! — підвищує голос адвокат.
— Щось змінилося?
— Так! Ситуація стала критичною! Ви знали князя Ухтомського? — несподівано питає він і бачить мій подив. — Знали?
— Ні, не знав. До чого тут князь, як ви сказали...?
— Ухтомський. Старий бонвіван з Петербурга нещодавно помер, залишивши величезний спадок.
— І до чого тут я?
— А до того, що князь призначив вас головним спадкоємцем!
— Ви жартуєте? — у мене починає стукати кров у голові.
— Анітрохи! Три дні тому князь відправився до прабатьків. Дітей не мав, то на спадок розраховували його племінники. Один із них генерал артилерії, служить у Генштабі, інший — цабе в Міністерстві закордонних справ, у племінниці чоловік входить до правління кількох залізничних компаній та банків. Найкращі люди столиці, вони збираються до нотаріуса, щоби обговорити деталі отримання статків. А нотаріус каже, що за кілька місяців до смерті князь Ухтомський написав новий заповіт. Оформлений за всіма правилами і з печатками лікарів та особистого фінансиста князя, які підтверджували його дієздатність. Тобто заповіт, до якого не підкопаєшся. І в тому заповіді головним спадкоємцем записаний Іван Карпович Підіпригора!
— Цього не може бути!
— Може. Я бачив заповіт на власні очі.
— Але я не знав цього князя!
— Ну, це схоже на правду. Племінники князя одразу затіяли перевірку, сподівалися знайти якісь докази того, що ви ввели князя в оману чи залякали, але жодних свідчень якихось ваших контактів з ним не знайшли.
— Та я ж кажу, що ніколи не чув про цього князя! Хто він взагалі такий, де служив?
— Ніде. Князь, як кажуть, присвятив життя тілесним задоволенням, мав цілий гарем молоденьких дівчат. Це унеможливило його кар’єру, але, треба віддати належне, князь показав себе талановитим фінансистом Зміг не тільки зберегти статки, що дісталися від багатих батьків, але й збільшити їх. Наразі його активи оцінюються приблизно у два мільйони рублів.
— Два мільйони! — хапаюся я за голову.
— Два мільйони. І всі вони переписані на вас Щоправда, з цієї суми ви мусите платити пенсіон останній коханці князя, якійсь китайській дівчинці. Ви знаєте її?
— Звісно ні! Зачекайте, в мене голова розболілася, я не розумію, що відбувається.
— Ніхто не розуміє, Іване Карповичу. Племінники в розпачі, спробували було визнати заповіт недійсним, але покійний князь зробив усе для того, щоб відбити будь-які наскоки на документ. Він досконалий. То племінники пішли іншим шляхом, і ось це вже дуже небезпечно для вас.
— Яким іще шляхом?
— Вони намагаються посадити вас і ту дівчину. Визнати вас злочинцями через суд і добитися від государя втручання в ситуацію.
— Якого втручання?
— Щоб він скасував заповіт покійного і дозволив успадкувати статки Ухтомського племінникам князя.
— Хіба таке можливо?
— У виняткових випадках. І зараз племінники намагаються довести, що такий винятковий випадок настав.
— Яким чином?
— Китайську дівчину звинувачують у тому, що вона отруїла князя.
— Отруїла?
— Так, кілька місяців тому з князем трапився нервовий зрив, після якого він ледь не помер. Його стан був поганий, аж поки до нього не прийшов якийсь китайський лікар. Фактично врятував князя і дав можливість йому ще трохи пожити. Але здоров’я князя було слабке, то він таки помер. Тепер племінники доводять, що його отруїли.
— Ви думаєте, це правда?
— Я думаю, що ні. Я балакав з лікарем, який досліджував тіло князя. Лікар сказав, що у покійного був цілий букет важких хвороб, тож причини смерті були цілком природні. Але безпорадні спадкоємці купили результат розтину, потім китайський лікар загадково загинув, а в його кишенях знайшли отруту, якою начебто він отруїв князя. Жодних прямих доказів, але китайську дівчину арештували. Наскільки я знаю, ту бідолашну намагалися пов’язати з вами, щоб звинуватити вас у вбивстві. Це дало б можливість оскаржити ваші права на спадок. Але в них немає жодних доказів. Вони спробували вказати на журнал із вашою оповідкою, який знайшли в кімнаті дівчини, та швидко з’ясувалося, що читати ту оповідку їй наказав учитель, який давав їй уроки. Оскільки зробити з вас кримінального злочинця не вдалося, з вас намагаються ліпити злочинця політичного.
— Що за маячня?
— Активно вивчається ваша можлива співпраця з німцями. Це був би красивий хід — зробити з вас німецького шпигуна саме зараз, у розпал антинімецьких настроїв, але для цього потрібне хоч щось. У них немає нічого.
— У кого — у них?
— У поліції. Наскільки я знаю, племінники вже заплатили десять тисяч і ще обіцяють тридцять п’ять тисяч за ваше успішне звинувачення. То поліція намагається відпрацювати ці гроші. Мабуть, вони зацікавили і генерала Штейнера з охоронного відділення, бо він активно став до роботи і запропонував версію, що ви — революціонер.