— Я? Ветеран охоронного відділення, житель глухого хутора, що пише пригодницькі оповідки, я — революціонер?
— Штейнер стверджує, що ви старанно приховуєтесь, а насправді виношуєте плани захоплення влади.
— Захоплення влади? — я хапаюся за голову. — Влада що, корова на лузі, що ото я прийду, візьму за мотузку і захоплю? Маячня!
— Іване Карповичу, я читав доповідну Штейнера. Дванадцять аркушів. Знов-таки нічого конкретного, але в цілому вимальовується не дуже втішна картина. Ви надзвичайно популярний в імперії і можете використати цю свою популярність по-різному. В доповідній було кілька фотографій з подій у Ромнах, коли ви вправно керували велелюдним натовпом.
— Я славив государя!
— Тоді славили, а якщо б хулили?
— Я відданий імператору!
— Я в цьому не сумніваюся, а Штейнер — сумнівається. Він згадує про якісь заворушення у селі Палена Буда, під час яких було вбито тамтешнього пана.
— Я був у Паленій Буді в супроводі поручика Нестерова, найкращого авіатора імперії!
— Штейнер вважає, що Нестеров вас чомусь покриває.
— Мабуть, теж хоче захопити владу?
— Іване Карповичу, не іронізуйте, я говорю про надзвичайно серйозні речі! — трохи ображається адвокат.
— Вибачте, просто мені прикро чути ці голослівні звинувачення.
— Розумію. Також у доповіді Штайнера є інформація щодо ваших зв’язків із сектантами і якимись німецькими поселенцями. Прикладений навіть уривок із вашої оповідки, де ви вихваляєте німецькі поселення у Тавриді. З цього робиться висновок про ваші германофільські погляди.
— То я бунтівник чи шпигун? Хай уже пан Штейнер визначиться!
— Ви, Іване Карповичу, судячи з доповіді Штейнера, дуже ненадійна особа, що має небезпечно великий вплив на простих людей. І якщо вам ще потрапить до рук два мільйони спадку, то ви можете витратити їх на розбудову власної партії та підготовки заколоту.
— О, тобто я вже Пугачов?
— Скоріше Мазепа, бо Штейнер стверджує, що ви спробуєте відколоти малоросійські губернії та Царство Польське, проголосивши себе Великим Гетьманом Київським та Варшавським.
— А фінансувати мене буде кайзер?
— Звідки ви знаєте?
— Ну, якщо пан Штейнер вирішив зібрати у своїй доповіді всі дурниці, то як інакше? Там є щось про кров християнських немовлят, яку я п’ю кожного ранку?
— Є. Ви що, теж читали доповідь? — дивується адвокат. — Штейнер пише про якусь темну історію з вовкулаками, які вбивали християнських немовлят у малоросійських губерніях. Тепер це припинилося, генерал стверджує, що ви домовилися з вовкулаками, і вони переселилися до великоруських губерній. До речі, Штейнер зауважує, що ви вдома, а почасти і в громадських місцях розмовляєте малоросійською говіркою. Це правда?
— Так, але ж це не заборонено.
— Не заборонено, але підозріло.
— Слухайте, у Полтавській губернії майже всі розмовляють так, то що, всю губернію підозрювати?
— Просто балакайте російською, і все. Оповідки ви ж пишете російською — і балакайте так само. Це краще ж буде для вас Бо насправді все дуже серйозно. Так серйозно, що оце епізод із нападом на поліцейського справника вже навіть не згадують. Ідеться про куди більш серйозні звинувачення. Такі звинувачення, які можуть призвести до смертної кари! — кричить адвокат.
Він страшенно нервує, я придивляюся до нього.
— Ви це серйозно?
— Так, Іване Карповичу! Коли я брався за вашу справу, то думав більше про чарівну Анастасію. Але потім ця справа почала засмоктувати мене, як болото, і зараз я вже бачу, що вам загрожує смерть.
— А ви самі вірите у те, що мені приписують?
— Іване Карповичу, я адвокат, я не працюю в категоріях віри, я розглядаю лише факти.
— І про що кажуть факти?
— Факти кажуть про те, що звинувачення проти вас не підкріплені жодним прямим доказом Все, що є, це припущення, версії, вигадки. У звичайних умовах таке звинувачення було б ущент розтрощене під час судового процесу.
— І чому це не відбудеться зараз?
— Тому, що почалася війна І зараз діють військово-польові суди, які розглядають справи за прискореною процедурою, часто взагалі не дотримуючись принципу змагальності. В таких умовах протистояти звинуваченням уже важче. Тим більше, що за ними стоять дуже і дуже поважні люди: племінники князя Ухтомського, генерал Штейнер, барон Раузен...
— Господи, а цей хоч чого?
— Тому що дуже ображений на вас.
— Я його не чув і не бачив!
— Зате чули і бачили його жінку, яка завагітніла від вас.
— Що? — блимаю я очима, вкрай ошелешений.
— Каже, що навмисно їздила до вас у Ромни. Згадуєте?
— Чорт! Була якась жінка, вона приховувала своє прізвище Сказала, що її чоловік той, мужелюбець, і вона не може мати від нього дітей.
— Чесно кажучи, десь так і є, але все одно, це скандал, що жінка вельможі не просто зрадила з мужиком, а умисно завагітніла від нього.
— Але як той барон дізнався?
— Я так зрозумів, що помічник баронеси, якийсь грек, зрадив її. Не важливо, але тепер у вас, Іване Карповичу, ціла купа впливових ворогів, які хочуть вашої смерті.
— Просто-таки смерті?
— Так. Чому я і приїхав терміново. Був уже наказ віддати вас військово-польовому суду, а це значить певна смерть. З великими труднощами той наказ вдалося скасувати. Пані Анастасія задіяла всі знайомства, втрутився Харитоненко-молодший. Але річ у тому, що будь-якої миті наказ можуть повторити. І ми просто не встигнемо цьому завадити!
— І що ви пропонуєте?
Він мовчить, потім оглядається, нахиляється до мене і шепоче:
— Якщо у вас є можливість втекти, то тікайте звідси.
— Що? — вкотре вже за цю розмову дивуюся я.
— Я ніколи не радив такого своїм клієнтам, але ваш випадок — особливий. Сили ваших ворогів такі потужні, що стримати їх законними методами я не можу. То кажу вам усе чесно, як є. Я розумію, що цією порадою я порушую закон, але зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли є речі, впливовіші за закон. Як адвокат я мушу турбуватися за інтереси своїх клієнтів, тому я тут і кажу те, що кажу. Ось.
Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.
— Тікати?
— Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.
— А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? — я дивлюся йому в очі. Він киває.
— Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, — він кривиться.
— Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я — цивільна людина.
— Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.
— Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?
— Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.
— За скільки все може пройти?
— В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.
Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?
— Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися...