У коридорі з грюкотом відчиняються двері.
— Де Підіпригора? — чую я вереск справника. — Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!
— Чорт! — ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.
— Де Підіпригора? — кричить справник.
— З адвокатом балакає, — доповідає хтось з охорони.
— Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! — регоче справник і наближається до дверей.
Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.
— Що ви робите? — лякається адвокат, а я підпираю двері стільцем.
Справник намагається їх відкрити, але не може.
— Підіпригора, виходь!
— Слухай сюди, — шепочу адвокату. — Коли вийдеш звідси, одразу біжи на пошту. Дай телеграму в найбільші газети Петербурга та Москви, а також до Двору государя-імператора про те, що Іван Карпович Підіпригора вирішив піти на війну добровольцем.
— Що? — перелякано шепоче адвокат.
— Підіпригора, виходь! Виходь, мерзотнику! Від кулі не сховаєшся! — верещить у дикому збудженні справник. — Злякався, злякався! Ламайте двері!
— Окрім цього, вкажи в телеграмі, що я віддаю рівно половину від спадку князя Ухтомського на потреби армії. Зрозумів?
— Вас зараз розстріляють! — тремтить адвокат.
— Зроби те, що я кажу! Повтори!
Повторити він не встигає, бо двоє городових вибивають двері і ввалюються у кімнату. За ними забігають їхні товариші. Справник заходить останнім.
— Пане адвокате, цей шибеник напав на вас?
— Ні-ні, просто двері чогось заклинило. — адвокат аж тремтить від страху, але бреше добре.
— Узяти його! — справник вказує на мене. Поліцейські обережно беруть мене за руки, ведуть. — Я тобі зроблю! — справник кидається на мене, хоче вдарити кулаком, але зустрічає мою ногу. Верещить, хапається за матню і падає на підлогу.
Мене виводять, поліцейські перелякано сповіщають, що прибуло два десятки вершників і наказ із Санкт-Петербурга передати мене військово-польовому суду Охтирського 12-го гусарського полку.
— Що це воно робиться, Іване Карповичу? — питають вони перелякано.
— І сам не знаю, — я намагаюся зберігати спокій.
Мене вивели на вулицю. Там я побачив автомобіль і вершників. До мене підійшов офіцер, подав руку.
— Доброго дня, Іване Карповичу. Ротмістр Шабаєв.
— Доброго дня.
— Прошу в машину.
— Може, наручники одягти? — хвилюються городові.
— Не треба, це зайве. Прошу, Іване Карповичу, — сказав ротмістр. Двері до машини нам відчинив водій, ми всілися на задньому сидінні.
Машина рушила з місця, а за нею вершники.
— Для мене велика честь, Іване Карповичу, конвоювати вас, — ротмістр наче не насміхався, коли казав це.
— Куди саме?
— Тут недалеко, десь за дві версти від Ромен, влаштований переносний табір нашого військово-польового суду.
— Так розумію, що все свято заради мене?
— Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.
— Все мусить трапитися сьогодні?
— Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.
— І чому так поспішають?
— Взагалі-то це таємна інформація.
— Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?
Ротмістр сміється.
— Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.
— Часто цим займалися?
— На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.
— Чому так?
— У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.
— Хто мене буде судити?
— Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.
— А чому не задіяли місцевих офіцерів?
— Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.
— Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.
— Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.
— Що ж, думаю, ви праві.
Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.
— Що там на фронті?
— Війна.
— Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.
— Ну, хоча б не втратити Варшаву, — зітхає ротмістр.
— Німці наступають?
— Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.
— Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.
— Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці — хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.
Ми виїздимо за місто.
— Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але.. — ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. — Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.
— Давайте, — підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім... Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?
— Не хочете покурити? — питає ротмістр.
— Якщо пригостите, то буду вдячний.
— В мене чудові сигари з Гавани. Сеню, зупини! Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.
Ми виходимо. Машина і вершники залишаються на дорозі, а ми стоїмо неподалік, серед поля. Ротмістр прикурює мені цигарку, затягується, від задоволення крекче.
— Ну, як вам?
— Дуже хороший тютюн, — я дивлюся навколо і трохи з подивом думаю, що, можливо, це мій останній день. Вже за кілька годин я пірну в темряву. Прикро, що загину саме так. Нехай би при розслідуванні якоїсь справи, на тому-таки Кавказі від рук абреків. Але мене вб’ють чесні російські солдати, що виконуватимуть вирок суду. Такого розвитку подій я не чекав. Згадую про князя Ухтомського. Як він здогадався, хто я? А, ну так, у будинку були журнали з моїми оповідками і портретом Далі здогадатися було неважко. Але чому він заповів усі гроші мені? Думав спокутувати свій гріх переді мною? Але його гріх переді мною ніщо порівняно з гріхом перед мамою. І смішно виходить, що, намагаючись спокутувати гріхи, він, фактично, штовхнув мене в могилу.
— Що відбувається, Іване Карповичу? — несподівано тихо питає ротмістр.
— Мене збираються вбити, — так само тихо відповідаю я.
— Але як так? Що ви накоїли?
— Не я. Один багатий аристократ у Пітері, князь Ухтомський, чули про такого?
— Ухтомський? Я вчився з його племінником в кадетському корпусі. Рідкісний покидьок, тому, мабуть, і зробив блискучу кар’єру.
— Так ось старий Ухтомський з невідомих мені причин переписав усі свої статки на мене.
— Що?
— Кажуть, що це більше двох мільйонів. На які розраховували його племінники. Скасувати заповіт вони не змогли, то вирішили, що легше вбити мене.
— Як? — ротмістр аж біліє.
— Так. Якщо просто вбити мене, то спадок Ухтомського перейшов би моїм спадкоємцям. Мене треба вбити за вироком суду, як державного злочинця, щоб потім клопотати про відміну заповіту.
— Цього не може бути!
— Ротмістре, а чому тоді все відбувається саме так? Швидко і потайки! Для чого так поспішають і так приховуються? Як би ви це пояснили?