— Можливо, ви шпигун? Знайшлися якісь докази, і, щоб приховати цю ганьбу, задіяли військово-польовий суд?
— Ротмістре, я думаю, ви прекрасно знаєте, що більшу частину часу я проводив на своєму хуторі. За ким мені там шпигувати? За граками?
— Але ви ж їздили розслідувати справи?
— Так, їздив, але останнім часом дедалі менше. Ви чули, щоб шпигуни перед війною припиняли їздити й окопувалися на хуторі, далеко від доріг, військових частин, від усього, що може бути цікаво ворогу?
— Ну, так, це дивно.
— До того ж, якби я був шпигуном, то мною б займалася військова контррозвідка. Мене б допитували, виявляли всю мережу, бо ж шпигуни ніколи не працюють самі. Мене б спробували завербувати, щоб я дезінформував ворога Я ж працював в охоронному відділенні, то знаю, що треба робити з ворожими агентами. Але замість усього цього мене чомусь вирішують тихенько пристрелити.
— Іване Карповичу, аби ви були простим мужиком, я б іще міг повірити у вашу версію, але ви ж відома особа, хіба можуть вас просто так розстріляти?
— Ротмістре, ви дворянин?
— Так.
— А як ви ставилися до того, що ваші діти захоплюються оповідками якогось мужика?
— До чого це тут?
— Вас це не ображало?
— Іване Карповичу, я звик судити людей за їхніми вчинками, а не походженням. Моя жінка — донька ремісника, кінець кінцем.
— Але ж погодьтеся, ротмістре, що багатьом моя слава не подобалася.
— Ну, доводилося чути і таке.
— Якийсь мужик стає відомішим за найкращих людей імперії, що він там собі думає! Є невдоволення, ходять розмови, а потім з’являється можливість поставити зухвальця на місце. Штовхнути у могилу. Що й роблять.
— Іване Карповичу, ви говорите, як бунтівник!
— Ротмістре, я більше двадцяти років прослужив імперії. Спочатку в армії, а потім в охоронному відділенні. Маю численні нагороди та відзнаки. Після виходу у відставку я зайнявся хліборобством та літературою, справами поважними і корисними. Я платив податки, всі до одної мої оповідки були схвалені цензурою! Я був чесним громадянином і сподівався, що заслужив на чесність у щодо мене. Аж ось мене хапають, наче останнього босяка, і віддають на розстріл Причому чинять свавілля. Ви не замислювалися, як може військово-польовий суд судити цивільну людину?
— У прифронтовій зоні може.
— Під Ромнами вже тривають бої?
— Ні, я сам здивувався, але той хлюст із Генштабу запевнив, що всі документи в порядку.
— Сумніваюся.
— Але ж вони справді не можуть судити цивільну особу.
— Думаю, що вони потайки призвали мене до армії. Мені більше сорока років, і за законом я звільнений від призову. Але коли стоїть питання про два мільйони, то можна ж обійти закон. Ні?
Я говорю спокійно, не кричу. Ротмістр геть розгублений, аж он сигару викинув, іще не докуривши.
— Якщо ми поспішаємо, то я теж можу не докурювати, — кажу йому.
— Ні-ні, куріть, я почекаю, — ротмістр зовсім зблід, кусає губи. — Господи, виходить, що я тепер співучасник вбивства?
— Ви завжди можете сказати, що просто виконували наказ.
— Чорт! — він тупає ногою. Я думаю про адвоката Якщо його не купили, якщо його не затримали, якщо він правильно зрозумів мене, то є деякі шанси. Особливо, якщо ці хлопці не будуть дуже вже поспішати. Але щось забагато «якщо», чесно кажучи. В мене вже були дивовижні порятунки, але зараз я не дуже впевнений. — І що ж робити? — питає ротмістр.
— Вам чи мені?
— Мені. Я не хочу бути помічником ката, що приведе невинного на страту.
— Боюся, що у вас немає іншого вибору. Так само, як, на жаль, і в мене.
— Я можу дати вам утекти.
— Ні, дякую.
— Чому?
— Подивіться навколо. Поля і поля. Це буде не втеча, а легке полювання на дурника, якому ніде буде сховатися від кулі.
— Я накажу не стріляти.
— І підете під трибунал? Ні. Та й головне, я не хочу зганьбити своє ім’я. Якщо я спробую втекти, то всі скажуть, що, значить, недарма мене везли на розстріл, щось було, я винний. Потім мене десь оточать і застрелять, як останнього злодюжку. Ні. Якщо я не можу врятувати собі життя, мушу врятувати хоча б чесне ім’я. Це перше. А друге, я не хочу вплутувати у свої біди вас.
— Я не боюся!
— Я й не кажу, що ви боїтеся, але я не хочу, щоб ви пішли під суд. Хочуть убити мене, а ви тут ні до чого.
— Я не розумію. Вас же розстріляють!
— І що? Тепер я, що прожив життя і завжди чесно служив Вітчизні, мусив би стати злодієм, бунтівником? Ще й потягти за собою інших? Ні. Поїхали, ротмістре, — я кидаю недопалок сигари на землю і чавлю його чоботом.
— Чорт! Чорт! І що мені тепер робити? — кривиться ротмістр.
— Забезпечити проведення суду, як вказано у наказі, — посміхаюся я.
— Я ж навмисно вас спокушав! Думав, що якщо ви погодитесь тікати, а то й, може, спробуєте завербувати і мене, то значить таки ворог! Але ж ні! Ви поводитесь як чесна і невинна людина. Іване Карповичу, і що ж мені оце думати?
— Нічого не думайте, просто виконуйте наказ. Ходімо до машини, їдемо далі мовчки, ось повертаємо з дороги до невеличкого ярка, на краях якого охорона Солдати вирили собі невеличкі окопчики, наче збираються тримати оборону. На горбочках онде встановлені кулемети. Тут можна дати справжній бій. Їдемо далі. Бачу невеличкий табір. Напнутий військовий намет, навколо солдати на постах, офіцери чекають, сидячи за двома столами. Машина зупиняється, ми виходимо.
— Чому він без наручників? — кричить якийсь молодий капітан, мабуть той, що з Генштабу. — Одягти!
— Майте повагу, капітане, — не погоджується ротмістр. — Це ж Іван Карпович Підіпригора!
— Це злочинець! — кричить капітан.
— Та ще ж навіть суду не було, — втручаюся в розмову я.
— Мовчіть! Вам слова не давали! — він кидається до мене, можливо, хоче вдарити, але бачить погляди солдат і офіцерів, бачить рух ротмістра, що стає між нами. Капітан зупиняється, дратується. — Починаємо суд! Посадити його на лаву підсудних!
Мене відводять і садовлять на лаву, що стоїть перед столом, за яким сидять четверо офіцерів-гусарів із нервовими обличчями. Всі четверо зітхають, бояться дивитися мені в очі. Трохи поодаль біля мене стає капітан, дістає теку і починає зачитувати звинувачення. Дурість і маячня, жодного конкретного злочину. Я намагаюся запитувати, але капітан кричить, щоб я мовчав.
— Це суд чи просто оголошення вироку? — обурююся я. — Те, що ви читаєте, збірка якихсь дурниць, вигадок та чуток, і ви хочете, щоб я просто слухав, як мене ображають і звинувачують у тому, чого я ніколи не робив?
— Мовчіть, це військово-польовий суд!
— Я знаю, але це не значить, що можна зачитувати якісь дурниці. Де докази, де свідки? Якщо я і бунтівник, і шпигун, і мазепинець, і керую вовкулаками, то мусив же залишати якісь сліди цієї бурхливої діяльності. То де вони? Надайте їх!
— Ваша провина вважається доведеною!
— Тоді навіщо суд? Просто застрельте мене, якщо вам так хочеться!
— Це вимоги процедури!
— Процедура вимагає, щоб обвинувачення доводило провину!
Ми лаємося далі, я вказую на кричущу відсутність будь-яких доказів, капітан зачитує звинувачення. Завершує тим, що мене треба розстріляти.
— Хвилинку, капітане, але ми не можемо розстрілювати цивільних. Могли під час бунтів вісім років тому, але тепер не можемо, — каже один з офіцерів.
— Підіпригора не цивільний, ось наказ про його призов. Він тепер військовослужбовець, — потрясає якимось папірцем.
— Але ж все те, у чому його звинувачують, він зробив, коли був цивільним. То й судити його мусить звичайний суд, — це вже інший офіцер.
— Панове офіцери, завдання військово-польового суду — не досліджувати юридичні тонкощі, а карати ворогів Отечества! Пропоную розпочати виконання вироку!
— Хіба суд уже вирішив? — дивуюся я.
— Так, вирішив! Розстріляти! Такий наказ! Готуйте солдатів! — кричить капітан.