— Ви кудись поспішаєте? Якщо ви впевнені, що вчиняєте згідно з законом, то до чого ця гонитва? Чи вам потрібно просто якомога скоріше вбити мене і доповісти вашому замовнику? — питаю у нього.
— Я не розмовляю з ворогом Отечества!
— Ворогом є ті, хто протизаконно вбиває чесних підданих государя, не провівши ані слідства, ані суду!
— Суд проведений! Ротмістре, готуйте солдат! — капітан помітно нервує, підходить до офіцерів, що сидять розгублені. Показує їм якісь папери, щось тихо розповідає. Офіцери питають, крутять головами, на щось вказують. Розмова триває кілька хвилин, аж поки капітану вдається переконати суд. Он офіцери щось підписують. Мабуть, вирок — Все, засідання закінчено! Забирайте його! — кричить капітан.
— Іване Карповичу, ходімо, — тихо каже один із солдатів, що стоїть поруч зі мною. Я підводжуся. Здається, все.
Мене ведуть трохи далі по ярку. Бачу, що там уже стоять четверо солдатів з рушницями. Поруч із ними підкопаний схил ярка, прямовисна земляна стіна Ось де мене будуть розстрілювати.
— А що, могили не буде? — питаю у ротмістра, який іде за мною, блідий та сумний.
— Згідно з наказом, ваше тіло буде спалено, а попіл переданий до Петербурга, щоб могила не стала місцем паломництва для ворогів Отечества.
— Ну, дають. Мало того, що вб’ють, так ще й поховати по-християнськи не дадуть, — кручу я головою.
— Солдати, готуйся, — каже тихо ротмістр і намагається не дивитися на мене. Солдати похнюплено беруться за рушниці, мене відводять до підкопаного схилу.
— Якщо я попрошу цигарку, це вас не обтяжить? — питаю в ротмістра.
— Останнє бажання засудженого — його святе право. Може, ще сигару?
— Ні, не хочу затягувати.
— Ми не поспішаємо, — ротмістр дає мені сигару і прикурити. Стоїть поруч зі мною. — Я це так не залишу, обов’язково напишу рапорт, бо ж не пролунало жодних доказів вашої провини.
— Ротмістре, моя провина в тому, що князь Ухтомський чомусь вирішив заповісти мені свої статки, на які претендували поважні та впливові люди. Ось і все. А сигара добра, — я затягнувся і повільно випускаю дим.
— От же лайно. У 1906 році, коли наш полк придушував селянські заворушення і військово-польовий суд працював на повну, доля ката мене оминула. А тут ось дістала, і я змушений відправляти на той світ людину, яку дуже поважаю.
— Доля вміє сміятися.
— Чому не виконуєте вирок! Стріляйте вже! — до нас біжить капітан.
— Бачите, йому потрібно якомога скоріше відзвітувати до Петербурга, що спадок у безпеці, — посміхаюся я, а ротмістр іде назустріч капітану.
— Чого чекаєте? — верещить той.
— Остання воля засудженого.
— Обійдеться! Виконуйте вирок!
— За кілька хвилин.
— Я наказую! — кричить капітан, він чогось дуже нервує.
— Капітане, наказую тут я, — ротмістр починає дратуватися.
— Ви мусите виконати вирок!
— Обов’язково!
— Зараз же!
— У положенні про військово-польові суди вказано, що вирок має бути виконаний протягом доби, то час іще є.
— У наказі, який я привіз, вказано про термінове виконання вироку!
— Правильно, але терміновість виконання встановлюю я.
— Ротмістре, я доповім своєму керівництву про вашу поведінку!
— Капітане, я відправляюся на фронт, то знайшли б краще щось інше, чим мене лякати.
— Ротмістре, якщо треба, то можна вже розстрілювати. Докурю на тому світі, — втручаюся я.
— Куріть, Іване Карповичу, не поспішайте, — каже ротмістр.
— Та він знущається з мене! Покидьку! — дратується капітан.
— Майте повагу, людині ось-ось помирати, — заспокоює його ротмістр.
Я затягуюся і молюся. Воно-то наче і недобре псувати молитву тютюном, але, сподіваюся, Господь зрозуміє.
— Він буде так курити до ранку! — ніяк не заспокоїться капітан.
— Не перебільшуйте, — ротмістр стоїть до мене спиною і спокійно чекає.
Я думаю про Моніку. Про те, що не зміг виростити її. Мені гірко. Прошу у Господа, щоб допоміг їй і захистив. Роблю останню затяжку. Ніколи не любив тютюн, а зараз останні миті життя мають його смак. Можна було б спробувати ще потягнути час, але не хотів ганьбитися.
— Ротмістре, я готовий, — кажу я і стаю до земляної стіни, виритої у схилі ярка.
Ротмістр неквапливо іде до солдат. Шикує їх, перевіряє зброю.
— Швидше, швидше! — кричить капітан.
— Не заважайте, будь ласка, — ротмістр важко дивиться на капітана. — Прицілитися.
Солдати піднімають гвинтівки. Стоять від мене за десять кроків. Я відчуваю, як починає тремтіти ліва нога. Що за маячня? Ротмістр піднімає руку. Відкриває рота, щоб наказати «Плі!», коли чується постріл. Ще один. Десь далеко.
— Стріляйте! Стріляйте! — кричить капітан.
— Відставити, — наказує ротмістр. — Савченко, подивися, що там відбувається.
Один із солдатів біжить до табору.
— Вирок мусить бути виконаний! Чого ви чекаєте? — репетує капітан.
— Треба з’ясувати, що за постріли, — спокійно пояснює ротмістр.
— Для чого? Є вирок, цей негідник мусить бути розстріляний!
— Кілька хвилин нічого не вирішують.
Чутно ще постріли. Здається, з револьвера. Наче наближаються.
— А що, як це поплічники цього негідника? Спробують його відбити! Стріляйте, ротмістре! — капітан зблід і страшенно нервує. А ротмістр сміється.
— Відбити? Капітане, тут сорок озброєних солдатів, три кулемети! Та тут потрібна мінімум сотня озброєних і підготовлених людей!
— Можливо, вони зібрали й сотню!
— Що ж, ми їх зустрінемо. Наші люди он нагорі яру, але не подають жодних сигналів тривоги.
— Виконайте вирок!
— Обов’язково, але трохи пізніше. З’ясуємо спочатку, в чому справа.
— Не хочете, тоді я сам виконаю! — капітан вихоплює свій браунінг. А ротмістр свій.
— Попереджаю, що змушений буду стріляти, — спокійно каже ротмістр. Його солдати наставляють на капітана свої гвинтівки.
— Ви не насмілитеся! У мене наказ! — перелякано шепоче капітан.
— Так, наказ, яким мені доручено забезпечити порядок під час проведення військово-польового суду. І я його забезпечу. Мої люди вповноважені виконати вирок, і я не допущу, щоб це зробив хтось інший, перетворивши суд на вбивство. Сховайте браунінг, капітане. Сховайте.
Капітана аж судоми беруть від гніву, але страх потужніший за його роздратування, тож браунінг він прибирає. Ротмістр стає між капітаном і мною. Я тримаюся рукою за земляну стіну, бо в голові паморочиться, слабкість, тремтять уже обидві ноги.
— Савченко, що там? — питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.
— Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.
— Сюди їде?
— Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, — доповідає солдат.
— Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! — кричить капітан.
— Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.
Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.
— Не стріляти! Не стріляти! — кричить він.
— Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! — наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.
— Наказ із Петербурга про відміну суду!
— Цього не може бути! — кричить капітан.
— Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!
— Ви бачили сам наказ? — капітан.
— Там телеграма!
— Мусить бути наказ! Виконати вирок!
— Тихо! — командує ротмістр. — Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.
— Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!
— Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.