— У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! — кричить капітан.
— Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.
Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.
— Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.
— Добре, пропустіть.
Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.
— Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?
— Та вже давненько. Що сталося?
— В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, — адвокат говорить гучно, щоб його чули.
— Добре, тютюну у вас немає?
— Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.
— Я теж. Сідайте.
Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.
— Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, — шепочу адвокатові.
— Ніяких телеграм із Петербурга немає, — також шепоче він.
— Що? — я аж холодію увесь.
— Я зробив усе так, як ви сказали. Іване Карповичу, я хочу висловити своє захоплення вами! Краще нічого не можна було вигадати! Так вийти з-під удару! Одним ходом зруйнувати всю їхню підступну гру! Хіба двір зможе відмовитися від такого добровольця і від мільйона рублів до казни? Та ніколи!
— Я так розумію, що привітання мені приймати зарано.
— Так. Бо відповідей на свої телеграми я не дочекався.
— Але ви ж щось показували офіцерам.
— За три рублі на пошті мені зробили фальшиву телеграму, — киває адвокат.
— Для чого ви це зробили?
— Щоб виграти час Я сидів там, чекав відповідей, а потім зрозумів, що можу досидітися, що відповіді будуть, а вас уже не буде. То вирішив схитрувати.
— Але що це дає?
— Час, Іване Карповичу, час! Поки вони доїдуть до Ромен, поки спитають на пошті щодо телеграм, мине час Півгодини, а може, навіть хвилин сорок. За цей час відповіді з Петербурга можуть надійти. Я там усіх поставив на вуха, пані Анастасія поїхала просити про особистий прийом великого князя Сергія Михайловича.
— Але якщо телеграм не буде то...
— Телеграми будуть, обов’язково будуть, бо ви, Іване Карповичу, вигадали просто чудовий хід. Це я вам кажу як адвокат! Я аж заздрю, що цей хід не я вигадав, а ви. Причому як вигадали! Буквально за мить до того, як уже могло бути запізно! Я просто в захваті!
— Але телеграми можуть і зараз прийти пізно.
— Можуть, — адвокат зітхає. — На жаль, можуть.
— То нас чекають попереду чудові хвилини невизначеності, — посміхаюся я.
— Вам не страшно? — питає адвокат. — А я дуже нервую.
— Та страшно.
— Тоді чому посміхаєтесь?
— Бо смішно теж. Якийсь цирк, про це б кіно добре зняти.
— Якщо вас таки не розстріляють, бо в кіно мусить бути щасливий кінець. До речі, якщо все закінчиться добре, то буду просити вас на знак вдячності ввести мене в одну з ваших оповідок на правах помічника. Можу розповісти кілька смішних випадків зі своєї практики.
Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.
— Їдуть! Їдуть! — нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.
— То напишете про мене? — питає адвокат хрипким голосом.
— Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, — я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.
— Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?
— Звісно.
Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.
— Скасовано! Наказ скасовано! — кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.
— Іване Карповичу, що з вами? — питає здивовано ротмістр.
— Зачекайте, дайте йому час! — це адвокат. — Прошу вас, відверніться!
— Всім відвернутися! — наказує ротмістр. Тиша.
— Все добре, Іване Карповичу, все добре! — шепоче мені на вухо. — Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!
Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.
— Іване Карповичу, вітаю! — підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. — Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!
— А суд?
— Якась прикра помилка, — ротмістр розводить руками. — Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.
— Дякую, я доберуся на хутір сам.
— Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?
— Так.
— Тоді ходімо.
Натовпи нас зустрічають ще на в’їзді до Ромен, тисячі людей, що кидають квіти і скандують: «Слава Івану Карповичу!» Ми їдемо неквапливо, водій прибрав верх у авто, мене всі бачать і аплодують. Позаду гарцює загін вершників. Всі збуджені та веселі. Мене довозять до самого хутора, де нас зустрічають схвильовані дівчата.
— Був дуже радий знайомству з вами, Іване Карповичу. І ще більше радий, що все закінчилося добре, — каже ротмістр.
— Побачимося на війні, — я тисну йому руку.
— Сподіваюся, що там ви не втратите свого фарту! — ротмістр сідає в машину і їде. За ним вершники. Ми з дівчатами стоїмо і дивимося, як потроху осідає курява.
— Ваню, що трапилося? — питає Єлизавета Павлівна.
— Я йду на війну, — кажу я і не знаю чи радіти, чи сумувати.
(30.08.11. — 14.11.2012. Суми)
Про пригоди та подвиги Івана Карповича Підіпригори на фронтах Першої світової можна буде прочитати у третій частині цієї епопеї — «Стовп самодержавства на Великій війні».
Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.
Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Чехова за фахом «Поміркований реалізм».
Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.
З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.
Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.
Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.
У творчості сповідує принципи.
Аауреат і стипендіат.
