Микола Ісидорович димить, наче паровоз, затягується тютюном, нервує.
— Так я тому раднику нічого і не заплатив. Він пообіцяв, що як не буде грошей, то будуть неприємності. І поїхав. Я хотів слідом їхати, виносити питання на правління, але не став.
— Чому?
— А тому, що той хлопчик, він же небіж губернатора. Правління з губернатором навряд чи захоче сваритися. А правила бюрократичні такі, що коли не можеш досягти переможного результату, то і бучі не затівай. Так і облишив я ту справу. В мене філія одна з найкращих, прибуткова, як би мене зняли? Впевнений був, що ніяк не знімуть. А тут на тобі, пограбування це кляте. Тьху!
— Що за сторож, який так міцно спав, що не чув нічого?
— Сторож — надійна людина. Ще з кріпаків батька мого. Сирота. Батько мій його немовлям ще узяв, то він нам відданий дуже. Не вірю я, що він міг зрадити.
— Але не чути, як стіну вивалюють, — це теж дивно! — кажу я, а сам думаю, що бачив, як діти рідних батьків зраджували, як брати між собою ворогами ставали, то, може, і сторож той вирішив підбити копійчину, незважаючи на всю свою відданість. — Може, звабили його гроші?
— Не знаю, Іване Карповичу, не знаю, — схопився Хомутинський за голову, крекче, зубами люльку ледь не перекушує.
— Та не побивайтеся ви вже так, Миколо Ісидоровичу. Навіть як звільнять, ви без роботи не залишитеся. Всі вас знають, всі поважають. І статки у вас є, старцювати не будете.
— Та не в тому, справа, Іване Карповичу! Звільнення я не боюся, але ж як будуть мене звільняти, то з ганьбою, щоб дошкулити! Ось чого не хочу! Самі крадії, а мене крадієм зроблять! Зганьблять прізвище Хомутинських! Спаплюжать честь моїх батьків-дідів! Ось що мене наче ножем ріже!
Це я розумів, хоч людей, які за честь роду турбувалися, зустрічав нечасто. Зараз якось так, що за гроші хвилюються люди, а честь — воно як друга шкарпетка на ногу: з нею тепліше, але й без неї не босоніж.
Позаяк гнав візник добряче, то до міста ми доїхали швидко — й одразу до банку. Розташовувався він у старій будівлі, ще гетьманських часів, але добре відремонтованій і зараз одній з найгарніших у Ромнах. А ще й сквер перед нею, де тепер полюбляли громадяни відпочивати. Двері до банку охороняв городовий, пропустив нас усередину. Микола Ісидорович показав, як із сусідньої будівлі проламали стіну, зайшли злодії до банку, потім зрізали металеві двері в підвал, потім ще одні, далі ґрати, ще двері і два сейфи, у яких замки висвердлили.
— Нічого собі роботи тут! Як таке за одну ніч встигнути можна? — здивувався я.
— За одну ніч, за одну, Іване Карповичу! Я останнім пішов учора о шостій вечора Сьогодні о восьмій ранку прийшов, а сторож не відчиняє. Я стукати почав, аж нарешті він вийшов, запустив мене, а тут таке.
— Сторож узагалі нічого не запам’ятав?
— Зовсім Казав, що спочатку сидів, а потім чогось заснув і прокинувся лише вранці, коли я стукати почав. Ось тут він сидів, — показує банкір.
Дивно, від цього місця до виваленої стіни зовсім недалеко. Вибивали цегли ломами та молотами, як цього не почути?
— Треба зі сторожем поговорити, — кажу.
— Він досі в поліції, допитують його.
— Аби тільки не вбили, — знаю я, як поліція допитує. Ніякої делікатності в роботі. От їх благородь штабс-капітан Мельников при допиті ніколи не били, вміли словами людину притиснути. А ці ж коновали тільки і вміють, що кулаками махати.
— А звідки ламали стіну? Що там за приміщення, за стіною?
— Там був фотографічний салон. Потім його господар запив і збанкрутував, порожнім стояло приміщення. Потім німець його якийсь винайняв, збирався відкривати крамницю патефонів, але так і не відкрив. Ходімо, подивитеся, як треба, — запросив мене Микола Ісидорович і поліз у дірку в стіні. Стіна виявилася не дуже товста, у лікоть.
— У підвалі стіни метр завтовшки, там не проламаєш, то ось тут узялися. А ми ж, коли ремонт робили, і не зміцнювали їх, тільки фасад. Звідти ж злодіїв чекали, а вони хитріші виявилися, збоку зайшли.
Походили ми, подивилися ще.
— Що скажете, Іване Карповичу?
— Скажу, що працювали люди досвідчені. І не один, і не два, ціла банда І не голіруч, а з інструментом І дрилі в них, і пилки, все, що треба для роботи з металом.
— Сейфи ж нові, німецькі, а он відкрили їх, наче консервні бляшанки! — бідкається Микола Ісидорович.
Я згадую, що кілька разів у конторі з грабіжниками банків стикався. Але бунтівники любили з револьверами та бомбами працювати, гучно грабувати, а не ось так, щоб стіни валяти та залізо пиляти. Це інші були спеціалісти.
Тут прибіг городовий, каже, що пан справник до себе Миколу Ісидоровича викликають.
— Терміново! — каже городовий.
— А що сталося? — питає Микола Ісидорович.
— Та Панько ваш у зашморг поліз.
— Як? — аж за серце схопився Микола Ісидорович.
— Та не хвилюйтеся, витягли його з зашморгу, а чи жити буде, чи ні, — не знаю.
— Їдемо до поліції! — крикнув Хомутинський і побіг. Я за ним.
— Хто такий Панько? — питаю.
— Та сторож нічний, якого до поліції забрали!
Ускочили ми у бричку і поїхали до відділку. Там Микола Ісидорович побіг до справника, а я присів із хлопцями покурити. Сам не курю, але цигарку завжди напоготові маю, така звичка ще зі служби в конторі, щоб людей розбалакувати. Чую, про Панька теревенять.
— Живий він? — питаю.
— Живий. Тільки горлянка пошкоджена, лікар його подивився, сказав, що жити буде.
— А чого це він у зашморг поліз? Побили його сильно, мабуть?
— Та чого сильно, як звичайно. Не пан же, — пояснює один з городових.
Ну так, панів у поліції били дуже нечасто, бо боялися скандалу. А мужиків можна.
— Чого ж тоді вішатися?
— Написав, що провину за собою відчуває, — каже один із городових.
— Де написав?
— У записці. Йому залишили аркуш паперу, щоб зізнання писав, він написав за провину і в зашморг поліз.
— А яку провину?
— Ну, що пограбували банк.
— А він що, писати вміє, той Панько?
— Ну звісно, він же у панському будинку ріс, при родині. І писати, і читати вміє, навіть до театру ходить, наче благородний!
— То визнав, що винен?
— Наче так. Записка у пана справника.
— А що по спільниках його? Нічого не знайшли?
— Ні, нічого.
— А готелі перевіряли?
— Готелі? Навіщо? — дивуються городові.
— Ну, там же не менше десятка працювало. Десь їм жити треба ж! — Я аж дратуюся через тупість нижніх чинів поліції. Ну, от кого вони спіймати зможуть із такою роботою? Сам злочинець до них прийде, так і то можуть не помітити.
— Ми циган перевіряли, — виправдовуються городові. — Тут стоїть табір під містом, думали, що вони.
Ага, цигани. Це коли жиди землю орати почнуть, тоді цигани банки грабуватимуть! Просто наскочили городові, струсили кілька карбованців з табору на вечірню гульню в трактирі, й на цьому все. Грабіжників шукали, та не знайшли. Казали мені, що в поліції погано з людьми, а тепер бачу, що зовсім гаплик. У нас би в конторі жоден з них і дня не втримався з такою роботою.
— А питали, чи вночі виїздив хтось із міста?
— Та в кого питати, коли давно вже рогатку вкрали і ніхто не чатує? Хто хочеш їдь!
— Ви хоч щось зробили, окрім циган трусити? — питаю.