— А що робити? У банків грошей багато, там і не помітять, що в них вкрали, — кажуть і смокчуть цигарки з дешевенького тютюну. Ох і служаки!
Я відійшов від них, щоб дарма не дратуватися. Та й до вітру хотів, бо ж пообідав добряче, то організм просив про полегшення. Побачив службовий туалет. І хоч повітове місто, поліцейський відділок, а до вітру треба ходити на вигрібну яму. Ну, добре хоч не на купу гною, як у селах. Зайшов усередину, а там навіть соломи немає в ящику. Добре хоч я з паркану афішу зірвав, бо передбачав таку ситуацію. Сиджу, сморід, мухи дзижчать, брудний туалет. А ось у німецьких хуторах бачив я теплі клозети, з водяним замком на трубі. У домі туалет, а ніякого смороду і дуже зручно. Ото як грошей назбираю, хочу й собі такий зробити. Зараз він ні до чого, але як постарішаю, не дуже приємно буде надвір бігати, особливо в мороз. А то ж делікатно так, по-німецьки, сів у теплі й хоч книгу читай.
Сиджу, роздивляюся афішу. А там запрошення на змагання з футболу з командою видатних гравців Царства Польського «Варшава». У літньому саду дві зустрічі давали увечері. Позавчора і вчора. Футбол я знав ще по роботі в конторі. Кілька разів ходив на зустрічі в Києві, навіть сам бігав, щоб не викликати підозру в тих, за ким слідкував. Цікава гра, що там казати, але то для панів примха. А простим людям працювати треба Відірвав від афіші шматок, де герб імператорський був, бо ж гастролі футболістів проходили під патронатом Варшавського генерал-губернатора Скалона Герб бруднити не можна Потім афішу пустив за призначенням, сходив до фонтану у сквері, помив руки, коли бачу, що один із городових підійшов до візника Миколи Ісидоровича, щось сказав. Той наче перепитує, а городовий махає рукою, мовляв, їдь звідси. Що за дива? Візник поїхав, я за ним, ледь наздогнав.
— Куди це ти без господаря? — питаю.
— Та сказали, що заарештували його, — здивовано каже візник.
— Кого? — тут вже і я здивувався.
— Миколу Ісидоровича.
— За що?
— Підозрюють, що він сам банк пограбував!
— Ти що, п’яний? — гнівно питаю.
— Так мені городовий сказав! Наказав Миколу Ісидоровича не чекати і їхати додому!
— Ти диви! — тільки головою я закрутив, наказав візнику чекати поруч і побіг до відділку.
Воно-то по-всякому в житті буває. І найчесніша людина може не туди піти. Кажу ж, у кожному з нас по черваку, і кожного з нас він спокусити може. Але от щоб Микола Ісидорович банк свій пограбував, а потім їхав мене просити грабіжників знайти? Ну, якщо так, то нічого я, Іван Карпович Підіпригора, у людях не розумію і дурнем жив. Не він! Точно не він! І дуже мені стало цікаво, хто саме.
Забігаю у відділення, до пана справника одразу, а мене зупиняють городові.
— Пан справник зайняті сьогодні.
— Але мене прийме, — кажу я і до дверей сунуся. А городові стіною стали, не пускають.
— Пану справнику немає про що з тобою балакати.
— Це вже я краще знаю, чи є, чи немає! — гримаю на них.
— Ні, — стоять упритул, ані шпаринки між ними, за шаблі схопилися, наче на полі битви.
Дивлюся, що як почну прориватися, то ще схоплять за образу чинів поліції. Хоч і кипить у мені кров, але знаю, що не можна волю собі давати, бо виграє той, хто хитрий і спокійний, а не той, хто розійдеться. Зробив крок назад, глянув грізно на городових і як заволаю:
— Ну що ж, тоді даю термінову телеграму до Харкова про незаконне затримання банкіра Хомутинського зі славетного роду дворян слобожанських, у якого дядько віце-губернатор на Волині, а двоюрідна сестра — жінка камергера при дворі государя імператора! — гучно так вимовляю, як ото артист зі сцени, щоб почув справник. Потім паузу витримав і неквапливо пішов до дверей. Вийшов на вулицю, ще з ґанку не спустився, коли біжать за мною городові. Виявляється, знайшовся час у пана справника.
Провели мене до нього в кабінет. Такий кабінет, що, може, ні в кого у Ромнах такого кабінету немає. Різним деревом оббитий, по стінах зброя висить та мисливські трофеї, стіл заставлений годинниками, скульптурками, іншими коштовностями. Не стіл, а ятка якась. Кожен же купець радий подарувати щось пану справнику, особливо коли купець із жидів і не хоче чути запитань про те, що Ромни не належать до смуги осілості.
— Доброго дня, Іване Карповичу, чого це ви там розкричалися в коридорі? — питає мене справник наш, Яків Костянтинович Базілєвсов. Тобто який він там Базілєвсов, було у нього прізвище Нетудихата, старе, козацьке, але він його соромився, бо вважав, що мужицьке, просте. То як грошиків назбирав, прізвище одразу змінив на шляхетніше, яке йому порадив один піп-розстрига. Ото і став він Базілєвсов, хоча в народі його всі звуть Третяк, бо як справником став, менше третини з усього не брав. А коли ж був простим городовим, то звався П’ятак, бо з кожного рублика п’ять копійок собі брав. З підвищенням апетит у хлопця зростав. Цікаво, коли, борони Боже, у губернії піде, скільки там брати почне?
Справник усміхається, наче радий мене бачити. Он і підвівся, і обійнятися підійшов. А оченята злі. Не любить справник, коли в справи його темні лізуть. Нікого взагалі не любить, окрім грошей. Ото чув я, що зробив він собі в хаті велику залу і наприкінці кожного тижня приходить туди, розкладає там усі гроші зароблені. І асигнації, і монети, все до копійки. Хоч зала велика, а буває, що всю застеле грошвою і потім качається, наче лоша по траві, сміється, радіє. Отаке щастя у людини.
— Доброго дня, Якове Костянтиновичу, — кажу справнику. — Теж радий вас бачити. А розкричався, бо дуже вже засмутила мене звістка про арешт шановного Миколи Ісидоровича. Що ж це робиться, коли поважного банкіра зі славетної родини, основу імперії, наче п’яного візника хапають?
— А що ж нам ще робити, шановний Іване Карповичу, коли цей поважний банкір причетний до пограбування банку, який очолював? — каже, посміхається і в очі мені заглядає, сподівається розгубленість там побачити. Не побачить.
— А чи є докази під цією гучною заявою?
— Доказів поки немає, але є сигнал із Харкова про те, що могла бути у філії розтрата, яку Хомутинський і вирішив приховати через пограбування. Самі подумайте, охороняв банк під час пограбування його ж слуга, вважай, молочний брат, Панько, у всьому відданий Хомутинському. І цей Панько якимось дивом не почув, як стіну ламали, а коли арештували ми його, то чомусь у зашморг поліз і записку залишив, у якій провину свою визнавав, — каже і знову в очі мені заглядає з такою задоволеною пикою, наче ордена отримав.
— Дозвольте подивитися ту записку.
— Навіщо? — питає справник, і одразу задоволеність із його мордяки зникає.
— Для розуміння справи. В мене досвід великий, може, і вам чимось допоможу.
— Та ви ж не в поліції служили, — кривиться пан справник.
— А в охоронному відділенні, яке про безпеку держави піклується! — кажу так строго.
— А вам ця справа до чого, Іване Карповичу? Ви ж Хомутинському не сват і не брат. Їхали б до себе на хутір та кукурудзу вашу американську охороняли. Кажуть, у вас цього року врожай буде знаменитий.
— Дасть Бог, врожай буде. Але поки мій врожай тут, бо найняв мене Микола Ісидорович допомогти йому. Ось тому мені все треба, все цікаво, і ні на який хутір я не поїду, — кажу і всміхаюся ласкаво, наче мале до мамки.
— А може, ну його, Іване Карповичу? — справник зуби зціпив, набурбурився, жовнами грає, очі примружив. Наче вуличний собака перед тим, як вкусити. — Ви ж людина обережна, розумна. Навіщо вам якомусь грабіжнику прислужуватися? Не розумію.
— Грабіжником він стане тільки тоді, коли суд про те вирішить. А поки він добропорядний громадянин, якого арештували невідомо за що. Дякувати Богові, не під султаном турецьким живемо чи шахом персидським, де ані закону, ані правосуддя, а під государем імператором, ім’ям якого порядок тут встановлений. І згідно з порядком тим не можна людину без доказів хапати. Тим більше людину поважну, знатного роду.
Кажу я справнику, а він аж кривиться, наче червака у яблуці знайшов. І оченята такі злі-злі зробилися, аж палають ненавистю.
— Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! — зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. — От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?