— Ну, в футболі треба голи забивати. У шахах фігури треба брати, і хто більше візьме, той і виграв, а у футболі — голи.
— Не порівнюй, будь ласка, — каже строго Хомутинський-старший. — Шахи — інтелігентна гра, а футбол — забава для босяків!
— Тату, футбол не для босяків! Його англійці вигадали!
— Для босяків! — утрутилася дружина Хомутинського. — Що це за гра така, що ошатні штани порвав, весь у пилюці прийшов, наче вантажник зі станції! Виключно для босяків футбол твій, шляхетні люди у таке не гратимуть!
— А, нічого ви не розумієте! — скривився Борис. — Ви б тільки побачили, яка це красива гра!
— Борю, що там може бути красивого? — трохи роздратовано дивується Хомутинський. — Як я розумію, весь ваш футбол у тому, що купа чоловіків бігають, наче навіжені, за шкіряним міхуром І це красиво?
— Дуже красиво! Там же комбінації є, тактика, фінти! Ось ці поляки, вони ж так добре грали! Тридцять три голи закотили! Але я їм забив, забив!
— Від цих поляків годі чогось доброго чекати, — скривився Хомутинський. — Бунтівники були і є. Був я у Варшаві, бачив, як вони на нас дивляться і все мріють про свою «Польску од можа до можа», наче їм в імперії погано! Ненадійні люди!
— Тату, їхнє турне проходить під патронатом Варшавського генерал-губернатора! Ось, на афіші написано! — Борис показав афішу, яку я вже бачив. У нього їх ціла купа була — Це я взяв на згадку, — пояснив він і трохи розчервонівся. Зрозумів я, що вкрав він ті афіші, а брехати не вмів.
Борис іще далі розповідав про футбол, потім подали чай, ми взяли чашки й пішли до Хомутинського-старшого в кабінет.
— Ну, Іване Карповичу, вдалося щось дізнатися? — кинувся він одразу питати.
— Поки не можу вас нічим обнадіяти. Інформації багато, але до злочинців вона поки не веде. Єдине, що можу сказати, — Панько справді не винен. І в зашморг він поліз через сором, що проспав грабіжників, а не через те, що був з ними пов’язаний.
— Я так і знав, я так і знав! Бідний Панько! Але як же він міг заснути? Завжди казав, що до ранку не спить! А тут таке! Але треба його витягати з поліції, а то закатують його там. Бідолаха, ледь живий. А ще ж його канарка померла.
— Канарка? — здивувався я.
— Ага. Він дуже птахів любив. Я йому клітку подарував, і в ній він канарку тримав. Навчив її співати добре, носив завжди з собою, а тут померла вона.
— І на чергування останнє її брав?
— Так, звісно, нікуди без неї не ходив. Все слухав і слухав.
Тут я посміхнувся задоволено, бо остаточно відчув, що правильний слід узяв. Ми ще трохи поговорили, я як міг заспокоїв Хомутинського і пішов спати в окрему кімнату, де мені постелили цілу купу перин на величезному ліжку. За день набігався, то швиденько заснув, але серед ночі прокинувся. Бо не міг зрозуміти, куди ж грабіжники поділися. Ну, добре, в місто ще могли по одному приїхати, з валізками, зайти таємно до приміщення поруч із банком, де наче планувався магазин патефонів. Звісно, це ширма була, тримали місце зручне, звідки легко потрапити до банку. Але от коли вже всередину зайшли і гроші забрали, то як потім із міста виїхали? В них же самих інструментів не пуд і не два А дороги швиденько перекрили і в сусідні міста сповістили. Поліція, хоч як погано працює, а заходів ужила До того ж, за грабіжників банків завжди нагороду непогану призначають. Але нікого не спіймали. Куди грабіжники поділися? Не під землю ж провалилися!
Хоча, може, і під землю. А що як десь сховалися в підвалі й чекають тиждень-два, поки все вляжеться? Але ні, злодії завжди намагаються з місця злочину втекти, нерви в них не витримають поруч бути. Лежу, соваюся на тих перинах, щось мені в думках дошкуляє, звертає на себе увагу, тільки ніяк не зрозумію, що саме. Бувало в мене вже так, і знав я, що треба до цього уважно придивитися, бо часто ось так у лежаннях нічних помічав я щось важливе, що вдень пройшло повз мене. І ось тут згадав я футбольну афішу. Польська футбольна команда, імператорський герб, патронат Варшавського генерал-губернатора. Дуже дивним мені здалося, що от поляки саме герб правлячого дому на афішу поставили. Відомо ж, що з усіх народів імперії поляки найбільш ненадійні, гірші навіть за жидів. А тут і герб, і патронат генерал-губернатора. Хоча, можливо, зроблено це, щоб поліція не чіплялася.
На тому знову заснув, а зранку аж підкинуло мене. Одягся швиденько і побіг до міста, поки ще Хомутинські спали. Коли повернувся, вони снідали. Попросив у Бориса афіші футбольні. А там їх декілька, з різних міст, не тільки з Ромен. Спитав я Борю строго, і він зізнався, що таки вкрав афіші у поляків, поки вони перевдягалися. Переписав я їх — сім міст, від Баку і далі на захід аж до нас.
— А ви теж футболом цікавитеся? — здивувався Борис.
— Трохи. Грав навіть у Києві з англійцями.
— Ви що? На якій позиції?
— Хавбеком.
— А я — форвард!
— Молодець. А як ті поляки, добре грали? — спитав, і довелося довго слухати Бориса, який знав усі подробиці візиту польської команди.
Далі побіг до фотоательє Шміцера, який, зі слів Бориса, знімав гру. Але той тільки руками розводить, мовляв, поляки перед від’їздом скупили геть усі негативи, на яких були зображені.
— І що, жодної фотографії не залишилося? — здивувався я.
— Так, жодної, — зітхнув Шміцер і зробив сумне обличчя, але дивився якось дивно, наче хотів, щоб я розмову продовжував, а не пішов.
— От біда, А я ж так хотів фотографію поляків купити. Футболом-бо дуже цікавлюся, — збрехав я і гаманцем перед очима Шміцера помахав.
— Ну, насправді є в мене одна, — зашепотів фотограф і перелякано озирнувся навколо, хоча в ательє лише ми удвох були. — Можу продати, якщо нікому не покажете.
— А що там такого, що показувати не можна? — удавано здивувався я.
— Та там наш справник із ними. Він замовив собі фотографію і наказав, щоб лише йому я зробив, у єдиному екземплярі. А мені ж неприємностей з ним не треба, самі розумієте — справник Та хорошій людині чому б і не продати. Ви ж нікому не показуватимете?
— Та борони Боже, хто там на моєму хуторі її побачить! — запевнив я.
Довелося аж п’ять карбованців заплатити, бо дуже вже боявся фотограф. І ще карбованець, щоб наробив портретів гравців. Подивився я головну фотографію. Дебелі хлопці, аж сімнадцятеро їх. І справник посередині, при параді, задоволений, наче павич, посміхається на тлі готелю «Мюнхен». Городовий розповів, що поляки до справника по дозвіл на матчі прийшли. Не просто так просили, а підклали кілька купюр. То дозвіл був швиденько даний, і справник особисто до готелю відпровадив, на обидва матчі городових відряджав, щоб порядок був, потім і до кордону повіту людей виділив, щоб супроводити гостей.
Дивився я на пана справника, як він посміхається, і сам посміхався. Хороше фото. Далі я поїхав до банку. Там уже поліцейських не було, співробітники збирали речі, бо мусив ось-ось ремонт початися. Хомутинський знову мене провів, показав мертву, канарку в клітці. Таке враження, що як сиділа пташка, так і впала.
— Ви, Іване Карповичу, покваптеся, будь ласка Бо комісія з Харкова їде. Вірні люди попередили, що серйозні звинувачення проти мене висуваються. А мені ж крити нічим, бо документів немає, і хоч усі гроші, витрачені на ремонт, вішай на мене — не виправдаюся. Знайдіть грабіжників, будь ласка, знайдіть.
— Зроблю все від мене залежне, за це не хвилюйтеся, — як міг заспокоїв і далі пішов. По сусідніх будівлях. Бо нехай Панько не чув, як стіну ламали, але ж сусіди чути мусили! Тільки не чули.
— У вечір перед пограбуванням тут оркестр грав до пізнього вечора, що тут почуєш? — казали мені.
— Оркестр? Чий?
— Та нашої пожежної частини. Публіка танцювала у сквері.
Побіг до пожежної частини. Там сказали, що поляки їх винайняли. Щоб увінчати музикою останню футбольну зустріч.
— Три години грали, без висмички! Просили, щоб барабанів побільше. Ну ми і дали. А поляки молодці, заплатили добряче, — розповіли музики.
Тут дещо у мене в голові почало складатися, але не до кінця. Побіг я на вокзал і поїхав до Києва. Там ледь устиг заскочити в бібліотеку, де газети були з сусідніх губерній. Довелося карбованець дати, щоб сторож дозволив їх почитати. Годину шукав я те, що потрібно, і знайшов-таки. Виписав усе. Переночував у одного хлопця з контори, вже вранці зайшов до мого доброго знайомого пристава Воронька, що працював у розшуковому відділенні київської поліції. Зрадів він мені, пішли до трактиру, попили чаю і не чаю, розповів я про свою справу.