— Хто ти? — спитав мене поганою російською. Я тримав його на мушці.
— А ти хто? — спитав я.
— Ти знаєш, хто я.
— Туташхіа? — здогадався я. Він кивнув.
— То хто ти? — спитав ватажок.
— Іван Карпович Підіпригора, — відповів я чесно, бо брехати не хотів.
— Той самий?
— Той.
— Чому ти не вб’єш мене? — спитав абрек. — За мою голову пропонують велику нагороду.
— Я не люблю вбивати.
— Чому ж тоді ти служиш дияволу?
— Я служу купцю Піменову.
— А він і є диявол.
— Він загинув?
— Ні, його не було у вагоні.
— Як? — здивувався я. — Я бачив, як його заносили!
— А потім винесли. Він готував пастку для мене, але сам ризикувати не схотів. Послав цих мерзенних шакалів. — Горянин кивнув на вбитих охоронців.
— Хіба вони не працювали на тебе?
— Вони хотіли втертися у довіру, щоб потім заманити мене і вбити. Чорний боявся мене і знав, що я не забуду його і помщуся. Вирішив мене вбити. Спочатку на полюванні.
— Як він міг би тебе вбити серед гір? — здивувався я.
— Його люди заклали вибухівку під місцем, де ми планували робити засідку. Я б чекав, коли Чорний піде за ведмедем, а Чорний висадив би мене у повітря.
— Але ти знав про його наміри!
— Я знав, що він сам диявол і його не можна вбити так просто. І я знав, що він прив’язує до себе своїх охоронців, прив’язує кров’ю, щоб вони були віддані йому.
— Про що ти говориш? — спитав я.
— Він разом із ними вбивав! — сказав абрек.
— Кого? — не второпав я.
— Дівчат.
— Дурниці! Я ж був його охоронцем і знав би про це! — не повірив я.
— Ти був із ним весь час? — спитав він.
— Майже.
— Весь чи ні?
— Ну, інколи я їхав першим у інше місто, щоб там усе перевірити.
— А він залишався зі своїми шакалами? Поїдь у ті міста, де ви були, і дізнайся, чи не знаходили там тіла закатованих жінок! — крикнув Туташхіа.
— Що? — хрипко спитав я.
— Він підсилав тобі жінок?
— Вони самі приходили.
— За його наказом. А ти знаєш, що з ними було далі?
— А що з ними могло бути?
— Він убивав їх.
— Для чого? — Мені зробилося зле.
— Бо він любив убивати. Жорстоко вбивати. Вбивати знову і знову, бо йому завжди було замало їхньої крові, жаху і плачу! Він убивав вже кілька років. Чому, думаєш, я хочу помститися йому?
— Чому?
— Він убив мою зведену сестру. Він думав, що це просто дівчина, яких він убивав безкарно. Але я поклявся помститися. Тому він намагався не показуватися на Кавказі. Бо знав, що я не можу поїхати звідси. Потім на мене був замах. Усі подумали, що я помер, але людина не може померти, коли не зробила того, що мусить. Я вижив. І тут він з’явився, підіслав до мене своїх шакалів. Вони просили грошей і обіцяли продати його. Я б повірив. Але я знав, що він — сам диявол, а диявола вбити непросто. А ще я знав, що він убиває не сам, а разом зі своїми охоронцями, щоб прив’язати їх кров’ю. Його охоронці, вбивши раз, починали бажати вбивати далі й тому служили своєму панові віддано. Я здогадався про це і вирішив обдурити Чорного. На полюванні я б сидів в іншому місці і вибух не зачепив би мене. Я б убив його. Але у Чорного хтось стріляв.
— Ти не знаєш, хто?
— Ні. У багатьох були причини помститися йому. Він же вбив десятки, якщо не сотні жінок.
— Але для чого він запросив мене? Для чого підсилав тих жінок мені, а потім убивав?
— Бо він любить гратися! Диявол завжди любить гратися. Він легко дурить слабких, але йому цікавіше забавлятися з сильними.
— То він грався зі мною? — закричав я.
— Так. Йому подобалося мати найкращого сищика імперії за дурня! За його задумкою ти мусив би вбити мене, якби не допомогла засідка. — Абрек кивнув на рознесені вибухами вагони. Серед них валялися тіла вбитих солдатів, розтрощені кулемети.
Я зістрибнув з паровоза. Підійшов до абрека. Не цілився в нього.
— Я перевірю все, що ти сказав. Якщо це правда, тобі не доведеться мститися. Це зроблю я. А поки вистрель у мене. Бо буде підозріло, якщо всі загинули, а я цілий.
Він дістав револьвер. Я показав на бік.
— Сюди.
Він вистрелив. Боляче, кров. Я теж вистрелив кілька разів. У повітря.
— Тепер їдь.
— Він дуже небезпечний, — сказав абрек.
— Я теж, — скривився я, а він покрутив головою.
— Не грай з дияволом. Бо навіть якщо виграєш, можеш заляпатися його брудом.
— Я не гратимуся.
— Бувай, брате, — сказав він мені.
— Бувай, брате.
Він розвернув коня і помчав до лісу. Я заліз у пасажирський вагон. Ані нош, ані Піменова. Його винесли ще на вокзалі. Хитрун, хитрун. Подивився на вантажні вагони. По два кулемети і ще по кілька стрільців. Вони знесли б абреків, якби ті не виявилися розумнішими і не заклали вибухівку під рейками.
Я пройшовся до дерева, що лежало на колії. Ані машиніста, ані кочегара не було. Мабуть, утекли, як тільки пролунав вибух. Я вимацав себе кров’ю і сів чекати. Десь за півгодини приїхали на дрезині козаки, відвезли мене до шпиталю. Я розповів, що був у паровозі, після вибуху знепритомнів. Коли опритомнів, то побачив, що нападники вже їдуть геть. Вистрелив, поранив одного з них і сам отримав поранення. Поліція була перелякана, козацьке начальство теж. Вирішили сповістити Петербург, що потяг завалило каменепадом. Про вибухи не згадували. Піменова попросили їхати звідси, бо ж із ним були самі неприємності.
— Іване Карповичу, зранку відпливаємо! — сказав Піменов. Аж посірів, зробився нервовий, мабуть, не чекав, що Туташхіа виявиться таким хитрим. — Як вам вдалося вижити?
— Просто дивом. — Я ошелешено закрутив головою.
— Як ті абреки не здогадалися паровоз перевірити?
— Вони бачили, як тікали машиніст із кочегаром, не подумали, що там міг бути ще хтось. А як ви здогадалися не їхати?
— Відчув. Господь мені допомагає! Будьте при мені, Іване Карповичу. І на крок не відходьте. Ви ж тепер мій єдиний охоронець!
— Добре. Що робитимемо далі? — спитав я.
— Попливемо звідси. Катер готовий, — сказав купець.
— Тоді я сходжу до порту, перевірю, чи все там спокійно. Я швидко збігаю і повернуся.
— Ви ж поранені!
— Легко, мене, мабуть, теж Господь береже, — запевнив я.
— Добре, — кивнув він.
Але пішов не в порт, а до лікарні. Настя спала. Поклав долоню їй на губи, притиснув. Вона злякалася, але мене пізнала. Показав, щоб мовчала. Кивнула. Я руку прибрав.
— Оце лист до Софії Пальцевої. Вона мене знає і виконає моє прохання послухати тебе і допомогти. Зараз же одягайся і їдь звідси. Нікому нічого не кажи. Зрозуміла? — пошепки спитав я.
— Так, — перелякано кивнула вона.
— Ось тобі гроші на перший час. Не кажи, хто ти і звідки, братові теж не пиши, щоб ніхто не знав, де ти.
— Що трапилося?
— Поки нічого, але може трапитися страшне. Тобі загрожує небезпека. Врятуєшся лише коли зробиш все, як я сказав. Зрозуміла?
— Так, — кивнула вона.
— Бувай, Настю, сподіваюся, ще побачимося.
Так само потайки, як приходив, і пішов від неї. Повернувся до шпиталю. Вранці Піменова повантажили в авто, відвезли у порт, там — на паровий катер і відправили до Севастополя. По дорозі йому стало зле, лікар, який поїхав з нами, дуже злякався. Але Піменов вижив. У Севастополі поселився в окремому будинку флотського санаторію, де до його послуг були найкращі військові лікарі. Виписати з фронту Четверга та Андрія він так і не зміг чи, скоріше, не схотів. Я не наполягав. Найняв двох хлопців із кримінальної поліції, які тепер чергували під його дверима. Сам же ходив по території, а також потайки писав багато листів, які таємно відправляв з пошти від чужого імені.