Владислав Івченко
Найкращий сищик та падіння імперії
Маленька переможна війна у Криму
ого літа я жив у татар, які випасали в горах овець. Спав у юртах, їздив верхи або пішки нишпорив яйлами та горами. Інколи писав старі історії або розповідав щось пастухам. Татари були народом хорошим. Звісно, нехристи, але люди сумирні, працьовиті та добрі. Я призвичаївся до їхніх страв, почав потроху розуміти мову. Того ранку попив із чабанами чаю і пішов гуляти у гори, прихопивши з собою трохи горіхів та браунінг. Не те щоб він був потрібний, бо Кримські гори — це вам не Кавказ, тут усе було тихо та безпечно, але той браунінг став уже частиною мене, наче рука, тому й тягав його всюди. Довго ішов по Демерджі-яйлі, насолоджувався запахами трав, розпечених сонцем. Потім спустився нижче, попив холодної води з джерельця, влігся і задрімав під деревом. Спросоння почув тупіт копит, схопився за браунінг.
— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — почувся крик. Це був Осман, молодий хлопець зі стійбища чабанів, у яких я жив. Чабани російську знали не дуже добре, а Осман кілька років працював на узбережжі, возив курортників, тому балакав непогано, а тепер я його ще й читати вчив.
Почувши хлопця, я підхопився і обережно визирнув із лісу. Не те щоб чогось боявся, просто звик бути обережним. Побачив Османа, що мчав по краю яйли разом із запасним конем. Помахав йому рукою, він побачив мене і помчав у мій бік. Помітно поспішав. Щось трапилося? Пішов йому назустріч. Осман підскочив.
— Іване Карповичу, на вас чекають!
— Хто? — здивувався я, бо ніхто останнім часом мене в горах не турбував.
— Бекір-афянде. Просив вас приїхати.
— Щось трапилося?
— Убили його небожа.
— Хто вбив?
— Не знаю, — сказав Осман. Виглядав схвильованим.
Я стрибнув на коня. За місяці, прожиті в Криму, навчився добре їздити. Ми помчали. Бекір-афянде, він же Белі Бекір, був власником отар на яйлах від Ангари до Судака. Але головні гроші йому давала не худоба. Точніше, худоба, але не та. Не вівці, а коні, валки яких ішли від затишних бухт на березі через гори до Карасубазара. Коні везли контрабанду з Туреччини — все, що завгодно. У Карасубазарі контрабанду вантажили в ящики і під виглядом вина чи місцевих фруктів доправляли до Сімферополя, звідки вже розвозили залізницею по всій імперії. З початком війни ця справа підупала, але тепер знову відновилася. Активних воєнних дій на Чорному морі не було, пан Бекір умів домовлятися з моряками, як із турецькими, так і з російськими, й щоночі до кримських берегів приставали невеличкі кораблі, які вивантажували свій товар, забирали інший і летіли назад до Туреччини. Ось на цьому пан Бекір і заробляв головні гроші, овець же тримав більше для проформи. Ну і щоб називатися скотопромисловцем. Я кілька разів перетинався з паном Бекіром на татарських святах, знав, що місцеві його дуже поважають. Сам він час від часу надсилав мені баранчика чи бурдюк із вином. Я йому віддячував підписаними журналами зі своїми оповідками.
Але особисто ми не зустрічалися, може, тому, що був пан Бекір дуже обережним. Мабуть, щось чув про моїх впливових ворогів, то й не хотів мати неприємності через мене. Контрабандисту треба з владою товаришувати. Тому в будинку пана Бекіра в Карасубазарі частенько гостювали генерали, градоначальники та сам губернатор, їли-пили, отримували грошики і прикривали пана Бекіра, його човни і його кінні валки. Аж ось тепер знадобився я панові Бекіру.
Десь за годину ми були вже на місці, на стійбищі пастухів, де я гостював. Пан Бекір приїхав не сам, а з трьома охоронцями. Вони завжди при ньому були, бо, як кажуть, великі гроші приносять великі небезпеки. А щодо грошей пан Бекір був одним із найбільших багатіїв Криму.
— Доброго дня, Іване Карповичу, — сказав мені пан Бекір і подав руку. Говорив російською чисто, виглядав розлюченим.
— Доброго, пане Бекіре, — потиснув його руку.
— Чи знайдеться у вас кілька хвилин для мене? — спитав він.
— Звісно.
— Тоді їдьмо. — Він сів верхи, і ми від’їхали по яйлі, спустилися в невеличку улоговину, з якої нас не було видно. Охоронці пана Бекіра стали навколо. — Іване Карповичу, я прошу вас про допомогу. Вбито мого племінника Селіма. І мені конче потрібно знайти вбивць. Покараю їх я сам. Вас же прошу просто знайти негідників.
— Спробую допомогти, — кивнув я. Останнім часом трохи нудився, то подумав, чого б і не взятися за справу. Тим більше, відмовляти господарю цих гір не хотілося.
— Розкажіть про подробиці вбивства.
— Це сталося вчора. Селім працює на мене, він прибув із великою валкою до Карасубазара і сьогодні мусив повертатися до Туака за новою валкою. Але поїхав учора, через Карабі-яйлу. Пастухи чули постріл. Потім побачили Селімового коня, спіймали його, помітили кров. Стали шукати і знайшли тіло. Куля попала в голову. Він помер одразу. Селіма добре знали, сповістили мене. Я приїхав і плакав. Бо Селім не тільки мій улюблений племінник, він іще і моя права рука, якому я хотів передати справи. Але хтось убив його. І тепер мусить відповісти кров’ю. Я знаю ціну, я заплачу. — Пан Бекір поліз до гаманця. Я його зупинив.
— Не поспішайте з цим. Де тіло Селіма?
— Його поховали сьогодні вранці. За нашими звичаями треба ховати протягом доби після смерті.
— Покажіть, де увійшла куля, — попросив я. Пан Бекір показав на собі, він не був забобонним.
— Багато людей знали, що Селім поїде раніше і сам?
— Ніхто не знав. Принаймні в Карасубазарі. Він несподівано вирішив, навіть мене не попередив.
— Мені потрібно півдесятка людей, щоб подивитися місце вбивства, — сказав я.
— Я дам вам чабанів.
— Дякую. То я поїду. Як тримати з вами зв’язок?
— Коли потрібно буде щось передати, кажіть моїм чабанам, вони сповістять. — Він подивився на мене. — Іване Карповичу, знайдіть убивцю.
Його аж трясло від гніву, і я не заздрив злочинцю. Ми виїхали з улоговини, повернулися до стійбища, пан Бекір наказав чабанам їхати зі мною на місце вбивства. Сам же відбув до Карасубазара. За кілька годин ми були на Карабі-яйлі. Місцеві чабани вказали нам місце. Кров, що всоталася у землю. Селім уже майже здолав яйлу, був на її краю, десь за сто кроків починався ліс, за яким був спуск до Туака.
— Він їхав звідти? — спитав я у Османа.
— Так, — кивнув чабан. Я уявив, як увійшла куля, і махнув руками.
— Стріляли звідти. Зараз ми йдемо туди пішки. Уважно дивимося. Недопалки, гільзи, залишки їжі. Мені важливі будь-які сліди вбивці.
Татари закивали, і ми пішли до лісу. Скоріше за все, вбивця сидів на його краю, де можна було причаїтися в кущах. Або міг залізти на дерево.
— Не поспішаймо, дивімося уважно, — наказав я.
Зі мною було шестеро чабанів, ми йшли ланцюгом, уважно придивлялися до землі. Досягли лісу, пройшли метрів сто.
— Хтось щось бачив?
Чабани закрутили головами. Нічого не знайшли. Але ж убивця мусив провести тут деякий час, чекаючи на жертву. Я став придивлятися до дерев, із яких було б зручно стріляти.
— Дивіться на кору. Чи немає слідів землі. Вбивця міг залазити на дерева.
Ми пішли до яйли, дивилися не на землю, а на дерева. Ходили, коли Осман смикнув мене за рукав. Показав мені на старий бук. Слід глини, наче хтось ліз. Поліз і я. Здерся метрів на шість, коли побачив товсту гілку, на якій зручно було сидіти. І дорога по яйлі як на долоні. Он темна пляма від крові на землі, де впав застрелений Селім. Звідси справді зручно стріляти. Я став приглядатися. Побачив кілька недопалків у щілині кори. Обережно вийняв їх. Сигарети «Дукат». Чотири штуки. Я пошукав сірників. Їх не було.
— Подивіться навколо, чи немає гільзи, — наказав я. Сам обдивлявся місце, де сидів убивця. Може, шматок одягу залишився чи волосина. Ні, нічого. Я зліз. Гільзи не знайшли. — Тут є десь поблизу галявина? — спитав я.