Після Марі їхав до Мельникова. Він уже перестав бачити дивовижних тварин і дерев’яних ляльок людського зросту, які з ним розмовляли. Капітан розповідав, як дав обітницю не пити і за її дотримання просив у Господа, щоб той порятував мене.
— І врятував же, Іване Карповичу, врятував! — Капітан починав плакати.
— Врятував, — кивав я. — Тільки святкувати це зі спиртоузом ви почали дарма. Дайте ще обітницю хоча б рік не пити. А то наступний запій може бути для вас останнім.
Мельников обіцяв, але якось нерішуче.
Час від часу я бачився з Бенедіктовим, у них із пані Олександрою я був найбажаніший гість. Часто вечеряли з вином, потім пані Олександра грала на піаніно. Якось Бенедіктов спитав мене, чи не проти я допомогти його колезі.
— Кому саме?
— Професору Лавессі Христофору Лукичу. Медичне світило Петрограда і всієї імперії, дуже талановитий лікар і ще талановитіший вчений. Останні кілька років провадить якісь секретні досліди, каже, що готує великий прорив у науці, і я йому вірю. Вчора професор спитав мене, чи не можу я поговорити з вами. В нього у Куоккалі заміський будинок і лабораторія. Він там давно живе, все було добре, а потім зникла маленька дівчинка з місцевих жителів.
— Як зникла?
— Я подробиць не знаю. Головне, що батько дівчинки працював у професора садівником. Ну і дуже тепер переймається, тим більше, що поліція мляво шукає дитину. Лавессі каже, що сам знав дівчинку, дуже за неї хвилюється і хотів би попросити вашої допомоги. Сказав, що гонорар ваш знає, готовий заплатити. Гроші в нього є. Я йому нічого не обіцяв, просто сказав, що за нагоди поговорю з вами, Іване Карповичу. Я чув, як ви казали, що заморилися, то, може, це вам і нецікаво буде.
— Щось не чув нічого про зниклу дівчинку, — здивувався я. — Хоч газети читаю.
— У газетах про це не пишуть, цензура забороняє. А то ще погроми почнуться, скажуть, що це жиди дівчинку вкрали. Так Лавессі пояснював.
— Я подумаю. Можливо, і займуся.
— Як скажете, Іване Карповичу. Ну що, ще по чарці?
— Ні, досить. Завтра хочу попрацювати.
Розкланявся і поїхав на візнику додому. За давньою звичкою дивився, чи немає хвоста. Не було. Вийшов не біля квартири, на два квартали раніше. Пройшовся і побачив, що біля мого будинку стоїть авто. Чорне, забрьохане, здається, приїхало здалеку. У авті хтось сидів і курив цигарку. Я пройшовся повз, побачив, що за кермом солдат, а на задньому сидінні хтось теж у формі. Не ховалися, чекали. Я підійшов до своїх дверей. Чоловік вийшов з авто. Генерал!
— Іване Карповичу? — спитав мене тихо.
— Я. Заходьте, — запросив я, щоб не світитися розмовою з генералом на вулиці. Він зайшов, стрункий, високий, з упевненим аристократичним обличчям.
— Генерал-лейтенант Павло Скоропадський, — несподівано сказав він по-нашому, як у малоросійських губерніях говорять, хоч на вулиці звертався російською. Гість подав мені руку. Я ошелешено подивився на нього. По-нашому! Генерал! Провокація? Потиснув його руку, хоч і розгубився. — У вас знайдеться для мене хвилина? — він і далі говорив по-нашому.
Побачив мою розгубленість.
— Іване Карповичу, я ж із України, — сказав він вже російською і тим мене трохи заспокоїв.
— Прошу, сідайте, — запропонував я.
Ми сіли.
— Я — командир першої гвардійської кавалерійської дивізії. І в мене є до вас справа. Навіть не справа, а розмова, — далі він говорив російською.
— Слухаю вас.
— Ви, мабуть, як і всі громадяни Російської імперії, бачите, що наша держава опинилася у досить скрутному становищі, — почав Скоропадський. Я здивовано подивився на нього. Бо такі розмови радше личили якомусь бунтівнику. — Ситуація на фронтах невтішна, те саме і в тилу. Страйки, мітинги, проблеми з постачанням продуктів, передусім хліба...
— Вибачте, пане генерале, я більш-менш знаю про стан речей. Про що ви б хотіли поговорити зі мною?
— Іване Карповичу, ви досить популярна особа у країні. Вас читають мільйони людей. І ваша думка з того чи іншого приводу може бути досить важливою.
— У мене зазвичай не питають думки.
— Зараз так. Але все може змінитися. — Генерал і раніше розмовляв тихо, а то зовсім перейшов на шепіт.
— Що ви маєте на увазі? — спитав я, трохи роздратований натяками.
— Усе в цьому житті змінюється, іноді досить швидко, — гість далі говорив загадками.
— Пане генерале, я — проста людина і не люблю натяків. Якщо хочете щось сказати, то кажіть, а як ні, то ні.
— Добре, Іване Карповичу. Я хочу пояснити, що прийшов до вас не сам, мене попросила про це група поважних громадян нашої держави, справжніх патріотів імперії, які турбуються за її майбутнє. І ось ці люди благали мене поговорити з вами, бо ж хто краще зрозуміє один одного, як не українець українця?
— Хто кого? — здивувався я, бо це тільки австрійський Генштаб про українців балакати любив, ну і у Львові.
— Українець українця, Іване Карповичу. І цих слів не треба боятися, бо згодом усі народи нашого Отєчества почнуть розквітати у рівних умовах, і не треба буде боятися говорити, хто ти.
— Що ви хочете почути від мене?
— Від вас, Іване Карповичу, я хочу почути умови того, що у випадку якихось надзвичайних подій ви станете на бік цієї групи патріотів чи хоча б не будете їй заважати.
— Про події якого типу ви говорите?
— Про дуже серйозні події. Іване Карповичу. Вас звуть стовпом самодержавства, і ми цінуємо вашу відданість присязі. Цінуємо, на відміну від тих людей, які зараз при владі і які дозволяють гратися вами, наче іграшкою, кидати найкращого сищика імперії на передову, підставляти під шпигунські кулі у тилу!
— А ви не боїтеся, що за кілька годин я вже сидітиму у військовій контррозвідці і переповідатиму ваші слова? Га, пане генерале? — спитав я прямо.
— Не боюсь. — Він непогано тримався. — Я дещо знаю про ваші відносини з контррозвідкою, а ще знаю, що ви дуже розумна людина, яка вміє приймати виважені рішення. Так ось, Іване Карповичу, я хочу почути від вас умови того, щоб під час подій, які можуть стосуватися і долі самодержавства, його стовп, тобто ви, хоча б не заважав групі патріотів діяти.
Він не жартував. Я розгубився, бо не чекав такої розмови.
— Умови мого невтручання? — для чогось перепитав я.
— Так точно, Іване Карповичу.
Я подивився на нього. Міг зараз щось плести, розпитувати, бути обережним. Але я заморився від усіх цих маневрів. Міг же хоч раз учинити просто.
— Що ж, мої умови такі: відставка генерал-майора Кузнецова з військової контррозвідки, генерала Штейнера з охоронного відділення, а князя Андрія Нікітіна-Ухтомського і барона Раузена з військового міністерства. Також моє звільнення у запас за станом здоров’я, таке звільнення, яке б унеможливлювало мій подальший призов. Усе.
Скоропадський здивовано подивився на мене.
— Два генерали, князь та барон. А ви кровожерливий, Іване Карповичу.
— Не я почав цю війну, але я хочу її завершити. Як вам мої умови?
— Я передам їх людям, які попросили мене про цю розмову. За тиждень-два я повідомлю вам відповідь, але думаю, що ваші умови задовольнять. Звісно, не зараз, а після можливих подій.
— Краще перед подіями або на самому їх початку. Я не те щоб не довіряю, але не люблю опинятися у ролі лихваря й нагадувати про борги.